Вікторія КРАМАРЕНКО — засновниця БО БФ «Крила Перемоги», відома громадська діячка, людина з великої літери, якій не байдуже людське горе. Вона завжди поспішає прийти на допомогу тому, хто цього потребує, відкинувши при цьому особисті справи й потреби.
Свого часу Вікторія Вікторівна змінила професію економіста на професію медика. Тому її передусім знають як чудового фахівця у медичній галузі: 16 років пропрацювала у Київської міської клінічної лікарні № 2 «Опіковий центр» заступником головного лікаря з питань медсестринства. Все ж наша героїня більше відома як воєнний медик та волонтерка, яка обрала цей шлях за покликом душі ще у 2014 році.
Упродовж років, що триває війна, «Лімфа» (саме таке псевдо дали бійці своїй бойовій подрузі), була організатором ротацій з добровольчих медичних десантів на схід України, опікувалася дітьми та мешканцями з так званої «сірої зони». Поміж перших долучилася до проєкту ПДМШ — Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. З початком повномасштабного вторгнення — на передовій лінії зіткнення — в Бучі та Ірпені рятувала життя цивільних та військових.
У травні 2023 року Міжнародний фонд «Відродження» оголосив 14 переможців конкурсу «Тримаймо стрій-2». Серед 85 проєктів-переможців БО БФ «Крила Перемоги» Вікторії Крамаренко з проєктом «Айболить», який спрямований на транспортування та медичний супровід важкопоранених маломобільних ветеранів та військовослужбовців, які знаходяться на стадії реабілітації, після виписки зі шпиталю, або проходять лікування в реабілітаційних центрах.
— Пані Вікторіє, розкажіть, будь ласка, звідки з’явилася ідея проєкту «Айболить»?
— Головна ідея — це порятунок життя наших військових, допомога та підтримка їхніх родин. До цього кроку мене спонукав багаторічний досвід роботи в управлінні медич- ною галуззю, спостереження за фронтовими пораненими, робота з хлопцями у шпиталях, яких я особисто знала упро- довж багатьох років: з майдану, з АТО, з ООС, а особливо зараз, коли я з перших днів повномасштабної війни і до вересня 2022 року працювала у зоні бойових дій. Поране- них бійців важко виходити, коли вони лежать у шпиталях, та коли їх відправляють на реабілітацію, в цей час взагалі відбуваються страшні речі. Наболівшись-натерпівшись змучене тіло, змучена психіка потрапляє додому. Людину, яка пройшла жахи війни, навіть близькі люди часто не ро- зуміють, бо її тривожний психічний стан, часто нестерпний біль і скалічене тіло, оголеним нервом реагують на зовніш- ні подразники, яких дуже багато. Різниця між щоденними жахами війни і течією мирного життя разючі. Вони бачать забюрократизовану, несправедливу, черству, чванливу, іноді відверто байдужу, або ж веселу — з присмаком пива — дійсність. Як це збагнути? Чому там гинуть побратими, а тут нічні ресторани, п’яні можновладці за кермом, хабарі… Чому люди у цивільному житті не можуть себе обмежити хоч у чомусь маленькому? В країні йде війна! Ось це дуже боляче і неприйнятно. Ця дійсність їх бентежить. Навіть мене, хоча я не кожен день на фронті, доводить до ступору. І я дуже довго виходжу з цього стану.
— У чому саме полягають проблеми вітчизняної медици- ни, адже останніми роками її так активно реформували?
— Не секрет, що з кожним днем кількість поранених зро- стає. Навантаження на лікарів колосальне. Багато медперсо- налу,зокремажінок,виїхализакордон.Те,щобачувлікарнях, в шпиталях, в яких умовах працюють мої колеги (на ранок пі- сля зміни вони не можуть з ніг стягнути медичні штани, так отікають ноги). Багато молодих дівчат-лікарів, яких знаю до- бре, уже по декілька разів робили операції з видалення вен — це надзвичайно тяжка праця. І як би ти не викладався кожен день, все одно цим хлопцям з цими страшними пораненнями не вистачає догляду і не вистачає уваги. Вони стають без- захисними, болісно на все реагують, ображаються, і ці образи одна до одної накопичуються. Війна, ротації, високі фізичні та психоемоційні виснаження знесилюють навіть сильних. А тут ще й поранення… Лякає велика потреба у медикаментах: після виписки зі шпиталю — все своїм коштом, або через фонди та волонтерів. Це ще один пласт колосальних про- блем, через які лікування не є повноцінним та вчасним.
Стосовно цих проблем нагадаю слова уповноваженої президента України з безбар’єрності Тетяни Ломакіної. На питання про критерії ефективності українських лікарень вона зазначила, що найголовніша задача щодо поранених — повернути їм самостійність і працездатність. Адже саме в такому стані вони зможуть себе забезпечувати. Та як це практично зробити? Протокол лікування вичер- пується, пораненого виписують додому. І тут він починає губитися… Він дивиться в епікриз, який часто пишеться вручну, де не медику практично нереально розібрати бодай щось. Він слухав лікаря, але не запам’ятав, як треба доглядати за култею, стомою тощо. Потрапити в поліклініку по запису через систему HELSI до хірурга — очікування до трьох і біль- ше тижнів, патронажу від поліклінік немає, нікому навчити родичів догляду за пораненим і пораненого самодогляду, бо в лікарнях відсутні відділення по догляду за лежачими та ма- лорухомими, де таким пацієнтам та їх родичам могли б допо- могти перед випискою. В наших будинках часто відсутні ліф- ти і пандуси. Для того, щоб поновити банківську картку, або підтвердити особу, лежачий хворий мусить показати себе інспектору особисто. І таких жорстких фактів дуже багато.
— Тобто, тут бійцю без сторонньої підтримки не обійтися. Стало відомо, що Ви нещодавно звільнилися з посади заступника головного лікаря «Опікового центру» і вирішили щільно займатися діяльністю БО БФ «Крила Перемоги», зокрема новим проєктом «Айболить». Хто у Вашій команді, хто підтримує, допомагає?
— Приємно усвідомлювати, що нарешті після копітких зусиль, є результат. Збулась моя мрія, і 15 травня 2023 року стартував наш спільний проєкт «Айболить», який ми започаткували у тісному партнерстві з БФ Святого Мартіна, 114-ю Бригадою територіальної оборони Київської області українськими меценатами та міжнародними фондами. Пілотний проєкт «Айболить» має на меті виконання соціального запиту щодо перевезення поранених військовослужбовців та інвалідів війни. Ми вже маємо у користуванні два автомобілі швидкої допомоги, які скоротять шлях відновлення поранених та по- вернення їх до повноцінного життя.
Нам допомагають друзі та благодійники: дружина та посол Республіки Польща в Україні пані Моніка Капа- Ціхоцька, служба Червоного Хреста МБФ Раїса Шматко, Віра Старинська, Наталія Прилуцька, Олександр Фесяк та інші.
— Який механізм втілення цього унікального задуму в реальне життя?
— Проєкт «Айболить» вже місяць працює і крок за кро- ком набирає обертів. Щодень ми безкоштовно перево- зимо бійців, які мають поранення у стабільному стані від шпиталю додому, до лікарень на діагностичні та інстру- ментальні обстеження, на перев’язки та консультації, до реабілітаційних центрів, на комісії. Поки що ми обслуго- вуємо військовослужбовців та членів їх родин, які мешка- ють у Києві та області (Буча, Ірпінь, Гостомель, Васильків, Бровари). У планах поширити діяльність «Айболиту» на інші області України. Наш адміністратор пропрацьовує логістику та записує поранених військовослужбовців та інвалідів війни через систему Helsi у державні або приватні поліклініки міста. Наші лікарі консультують поранених онлайн, забезпечу- ють медичний супровід. Ми можемо швидко відреагувати на стан пацієнта і просто з коліс за направленням начмеда частини при потребі за домовленістю з лікарнею допра- вити бійця у профільну лікарню. Або просто доставляємо військовослужбовців за місцем призначення.
Для наочності наведу приклад одного маршруту нашої швидкої допомоги: за п’ять годин ми здійснили поїздку Київ — Чернігів — Київ. Наш підопічний після дуже важкого хірургічного втручання був не просто доставлений додому на місячний термін реабілітації, а ще й проінструк тований по догляду, записаний на консультацію згідно з направленням начмеда у профільну лікарню, записаний через систему Helsi за місцем проживання до хірурга поліклініки, взятий у супровід нашою командою на перевезення та консультації лікарів онлайн.
Я вдячна тим керівникам лікарень, які підписують з нами договори співпраці, швидко реагують на запит і готові приймати важких поранених на амбулаторне лікування та консультації. Маємо пам’ятати, що у Бога немає інших рук, крім наших, тому тримаймо міцно одне одного.
вздовж лінії розмежування. 2018 рік
— Пані Вікторіє, Вам часто доводиться працювати не лише медиком, а й психологом. Розкажіть про проблематику реабілітації.
— Єдиної системи державної підтримки з реабілітації просто немає — це факт. Реабілітаційні центри, які є, не задовольняють колосальну потребу і запит на допомогу, як власне по- требу на протезування та реабілітацію. На жаль, досі гостро стоїть проблема страхової медицини для військовослужбовців. Питання потребує державного урегулювання.
Зараз ця тема хвилює громадськість. Абсолютно погоджуюсь з Масі Найєм, який після тяжкого поранення та лікування у шпиталі, зібрав та узагальнив значну части- ну проблем військових. На власному досвіді переконав- шись, наскільки важлива допомога бійцям, які втратили боєздатність, він заснував ГО «Принцип». Його досвід допомагає нам у роботі. Масі Найєм, як власне і ми, намагається привернути увагу суспільства до проблем поранених військових. «Мені здається, — каже Найєм, — що в державі ніхто стратегічно не мислить щодо поранених, що ми маємо їх «полагодити» швидко. Інакше за п’ять років це ляже тягарем — поранений буде просити допомогу, а якщо ні, він буде чинити кримінальний злочин, як сталося з убивством Каті Гандзюк…», — застерігає правозахисник. Найєм був адвокатом загиблої громадської діячки Катерини Гандзюк, яка лежала у нас в опіковому центрі в септичній реанімації.
— «Патріотизм. Професійність. Порядність». Саме під таким гаслом Ви балотувалися до Верховної Ради України у 2019 році. Вам хотілося щось змінити у своєму житті?
— Особисто для себе — нічого. Для країни — соціальну систему, систему освіти, як систему основних ідеологічних цінностей у вихованні, систему охорони здоров’я, систему судочинства. Все взаємопов’язане. Дуже хотілося допомогти дітям. У Коцюбинському Київської області БФ
«Крила перемоги» спільно з волонтерами та батьками започаткували проєкт «Веселка» для особливих дітей та дітей з інвалідністю з надання різних послуг (безкоштовно). Йшла для того, щоб така ініціатива була підтримана дер- жавою по всій Україні…
У березні 2022 року фотографія Вікторії Крамаренко з маленькою дівчинкою на руках облетіла увесь світ. Про сміливу й мужню українку писала відома газета «The Washington Post». Зокрема у статті під наз вою «Українські жінки рішуче протистоять російським загарбникам» журналіст Гайді Левін розповідав: «… Робота Вікторії Крамаренко полягала в тому, щоб ря тувати натовпи переляканих мирних жителів, які про биралися під зруйнованим мостом через річку Ірпінь…
…Під час рятувальної місії вона потрапляла під обстріли, влаштовувала мотузкову переправу для доставки предметів першої необхідності на інший бік і надавала допомогу цивільним, які отримали серйозні травми. Щодня її карета швидкої допомоги здійснювала десятки поїздок між мостом і найближчим блокпостом, де врятовані люди могли перепочити, перегрупуватися й рухалися далі у безпечні місця…»
Фото з газети «The Washington Post»
Художник Олесь Клименко
— Розкажіть про Ірпінь, про Дорогу Життя…
— Наша швидка вивозила надважких поранених. Таких було понад 100 осіб. Перший поранений американський журналіст був нашим пацієнтом. Наша швидка домчала його по Дорозі Життя до Охматдиту за 13 хвилин. Ми зберегли його апаратуру і передали на наступний день у посольство. Пам’ятаю кожного, хто пройшов через наші руки. Усі вижили окрім одного, рятувальник МНС три доби був під завалами, помер через тривалий час у лікарні. Цивільних за день вивозили до 500 і більше осіб, а також домашніх улюбленців. Врятована собачка Гільза стала нашим членом екіпажу і майже пів року мешкала разом зі мною. Там, на Дорозі Життя зустрічала багато знайомих облич. Жодного разу не вагалась їхати чи ні, навіть коли обстріли були щільні, особливо вночі. Ми працювали в режимі аскетів. Мене рятував досвід роботи, який я здобула за роки війни, винесла через смерті своїх друзів.
З 2016 року наш екіпаж пересів на швидку «Айболить». Цей автомобіль бачив багато героїв. Зокрема на «Айболиті» працювали: хірург Геннадій Мясоєдов — Герой України, парамедик Галина Алмазова — Герой України, анестезіолог Микола Жеренков — Герой України, парамедики — Вікторія Ткач, Світлана Красуцька, Оксана Рубан, Катерина Поліщук (легендарна Пташка).
З 2014 року дотепер незмінним водієм швидкої «Айболить» був і є скромний, відданий справі, волонтерству і війні водій Кисельов Сергій. Гадаю, «Айболить» після нашої Перемоги займе гідне місце в Музеї слави серед інших експонатів російсько-української війни.
— Розкажіть про Ваші захоплення, зокрема про поезію, про те, як Ви пишете вірші, хто для Вас є взірцем у поетичній царині…
— Моє дитинство і юність пройшли в Ірпені. У зрілому віці усвідомила, що власна енергетика міцно пов’язана з дитинством, з корінням рідної землі. Дівоча душа накопичувала життєдайний запас любові, зростала, міцніла у Чорному лісі, уквітчаному фіалковими галявинами. Серед дзвону струмків і щебету пташок я читала Лесю Українку, Ліну Костенко, Івана Франка… Та вселенська любов була щирою, дарувала мені сміливість писати…
Я пишу те, що відчуваю. Не вважаю себе поетом, записую те, про що болить душа, здебільшого рими йдуть одна за одною на одному диханні.
— З Вашого дозволу ми друкуємо один із віршів, написаних нещодавно — «Біль Матері» Так гучно пада дощ, аж серце завмирає, Так боляче, душа моя щемить.
Кричить в безодню, проситься до раю
Та небо невблаганне — дивиться й мовчить.
Втрачаємо, втрачаємо безслідно…
І смутком плечі янгол обійняв
В ту мить, коли давав мені обітню:
«Я повернусь, все буде добре, мам…»
Все буде добре — коси посивіли.
Все буде добре, любий, — подих завмира.
Все буде добре, дні за днями плинуть.
Біль не вщухає — точиться війна.
Надія є. І я її плекаю!
Молюсь за душі мертвих і живих.
Надія є, синочку, — обіймаю.
І Віру бережу — Господь її дає…
Спілкувалася Тамара МАРКЕЛОВА