Хто такі наші герої? Ольга Клименко – парамедикиня, інструктор по тактичній медицині, волонтерка. Ендрю Аксонон (Andrew Axon) – британський солдат, інструктор, волонтер. Про комунікацію, дружні, навіть братні зв’язки з українцями, про особисте буде говорити Ендрю. Про важливість взаємопідтримки і взаєморозуміння між волонтерами, про особисті випробування розповідатиме Ольга.
Вчинки цих людей, життєва позиція стає зрозумілою, коли бачиш велику кількість державних нагород і народних відзнак.
Ольга – тендітна молода чорнявка, з тоненькою талією, яку підкреслює ремінь поверх камуфляжного костюма, з двома дівочими кісочками, уважним поглядом з під військової бейсболки. Вона з перших днів війни допомагає людям. Її внутрішню силу видає хіба що голос – глибокий грудний рівний, що заворожує, наче звук віоли, створює тональну гармонію між зовнішністю і характером.
Ендрю – типовий солдат британської армії – вишколений, підтягнутий, кремезний. Він з перших днів війни допомагає Україні, багато й невтомно працює, добре вивчив українську географію, бо проїхав із заходу на схід не одну тисячу кілометрів. Завжди усміхнений, привітний. Його зичну емоційну англійську чути скрізь, де він є. Ендрю охоче спілкується, дуже щирий та уважний до співрозмовника. Йому наші бійці подарували шеврон з надписом: «Як ся маєш?» – улюблений вислів українською мовою, вивчений у гурті ужгородських волонтерів.
Про Ольгу та Ендрю розповідали в телеефірах українського та британського телебачення, вони мають величезне коло друзів і знайомих не тільки в Україні, але й за її межами. В орендованому домі на Київщині завжди хтось зупиняється: чи то іноземні волонтери й журналісти, чи наші – українські. Подвір’я заставлене автомобілями, які готуються до відправлення хлопцям на передову. Я зустрілася з нашими героями саме тоді, коли вони вчергове повернулися з півдня.
Поїздка була в зону бойових дій, де дороги прострілюються, але допомогу потрібно було доставити вчасно. В польових умовах, по бездоріжжю, коли ноутбук стрибає на колінах, Ользі довелося оформляти документи, бо якраз прибув вантаж на митницю. Та наші герої почуваються так, ніби й не було безсонних ночей, обстрілів, тривог, побутових незручностей. Традиційна кава і розмова для вас, дорогі читачі.
Ольга
Ще у 2021 році я була запрошена до загону швидкого реагування Ужгородського Червоного Хреста у Закарпатській області, який займається наданням першої медичної, першої психологічної допомоги та, зазвичай, співпрацює з ДСНС, де пройшла вишкіл. На початку повномасштабного вторгнення з нашого загону (так вийшло) я одна була в Ужгороді. Подзвонив командир і сказав, що треба готуватися до розгортання пунктів першої медичної та гуманітарної допомоги. Перші два тижні були найтяжчими для мене: тисячі людей щодня! Пропускала кожну історію крізь себе. Було важко чути розповіді про втрати найдорожчих людей, понівечені будинки, втрати всього, що мали. Особливо тяжкий день був, коли сталося влучання в госпіталь, де були мої друзі-байкери. Я сховалася за намет і ридала. Мене вивів з цього стану волонтер з Чехії. Він сказав: «Не треба плакати. Саме тому ми з вами». Коли я чергувала на вокзалах, паралельно почала проходити курси тактичної медицини. Плюс я спілкувалася з військовими, які вже мали практичний досвід, зокрема з другом, який служив у французькому легіоні. Там дуже жорсткий відбір і вимоги. Він проводив тренування по тактиці. Багато курсів вивчала самостійно в інтернеті. Згодом почала сама навчати людей.
Ендрю
До початку війни в Україні я 9 місяців доглядав за хворою мамою, у якої був рак. Її не стало на Різдво. Це було в COVID-19, коли не можна було нікуди вийти. Морально було дуже важко. Про те, що в Україні почалася війна, я дізнався від свого сина. Він запитав мене, що я думаю робити. Я сказав, що дуже втомився, я на пенсії. Це не моя війна і не моя проблема. Моєму синові дев’ятнадцять, і буквально через тиждень після нашої розмови він показав мені фото вбитої дівчинки з фіолетовим волоссям, яку росіяни розстріляли разом з родиною просто на вулиці української столиці. Він знову запитав, чи буду я щось із цим робити. Після того я ще побачив по телевізору звернення президента України, який сказав – нам потрібна ваша допомога, якщо ви можете, допоможіть нам. Його слова зачепили мене, вони були настільки відвертими й щирими, що я зрозумів – мушу допомогти.
Наступного дня я звернувся до благодійного фонду. Знайшов машину швидкої допомоги, її завантажили ліками та військовим екіпіруванням, як то шоломи і таке інше, і я вирушив до Ужгорода. Там познайомився з чудовими людьми – волонтерами, які з великою радістю та вдячністю прийняли мене.
Коли я в Ужгороді зустрів українських військових, то запитав, як вони вивчають тактику. У відповідь прозвучало – по книжках. Я був у шоку: як по книжках! Я – британський солдат. Маючи військовий досвід, чи зможу чимось допомогти? Так я почав давати українцям цінні поради, проводити заняття. Адже британська армія одна з найпотужніших у світі. Я воював у Боснії. З 1995 по 2000 роки тричі бував там. І завдяки навичкам, здобутим в армії, я можу допомагати тут. Виконуючи бойове завдання, я травмував ногу. Після операції та реабілітації мені пропонували роботу в офісі, але я демобілізувався та вийшов на пенсію.
Я повністю сконцентрувався на гуманітарній допомозі постраждалим у війні та почав возити необхідні речі в Україну з Британії цілими фурами. Навколо мене гуртувалося багато людей.
Ольга
З початком війни я працювала багато: мала дві роботи, чергування у Червоному Хресті, домашні клопоти… На той час я виховувала одна двох доньок. Мене підтримувала старша донька. Молодша донька Кіра народилася з рідкісним захворюванням – оро-фаціо-дигітальним синдромом I типу, який трапляється один на 250 тисяч народжених (в Україні не було людей з подібним діагнозом). Незабаром мій чоловік не витримав такого емоційного й фінансового навантаження, і спільне життя почало руйнуватися: ми розлучилися. Це були випробування для мене, я не знала, що робити. За ці роки я дізналася про синдром усю доступну інформацію. Була дуже здивована, коли в медичній бібліотеці Ужгородського медичного університету знайшла всього один абзац з трьох речень. Я шукала в джерелах англійською мовою – там трохи більше інформації. Наша лікарка так зацікавилася цією хворобою, що навіть просила мене виступити перед студентами-медиками і показати їм Кіру. На нашому прикладі був зібраний матеріал і вийшла стаття в науковому журналі. Ми об’їздили закордонні та вітчизняні лікарні. В угорському місті Дебрецен Кірі зробили безплатно генетичний аналіз, бо вони займаються дослідженням таких патологій. Нам прогнозували два, максимум шість місяців життя, але моя дівчинка подарувала мені п’ять з половиною років. У три роки ми навіть пішли у медико-соціальний реабілітаційний дитячий заклад «Дорога життя». Вона згуртувала навколо нашої родини щирих найкращих людей. Кіри не стало 7 червня 2022 року.
Ендрю
Спочатку я тренував батальйон, потім возив гуманітарну допомогу на Київщину, зокрема в Бородянку та Бучу. З Ольгою ми познайомилися у квітні 2022 в Ужгороді. Говорили про гуманітарні потреби цивільних та військових, волонтерство. На прощання ми по-дружньому обнялися, обмінялися контактами. У нас до цього знайомства було багато спільних речей у житті, про які я навіть не міг подумати. Ольга незвичайна жінка. Я покохав її.
Ми повінчалися у вересні 2023 року. Це було «на нулі». Ми хотіли розділити наше свято з друзями. Я обрав собі відповідну обручку – кільце від гранати. Ользі ми купили справжню весільну обручку.
Ольга
З початком війни я розлучилася зі своїм хлопцем, з яким ми були разом понад рік. Війна зняла маски з облич – він був проти того, щоб я допомагала переселенцям, не розумів, чому я волонтерю, не заробляю грошей і постійно втомлена. Я пояснювала, що принцип роботи Червоного Хреста – допомагати всім, хто цього потребує, і в служінні багатьом людям, а не обраним, я бачу себе. Ми дивилися на світ по-різному.
З Ендрю познайомилися на початку квітня 2022 року. Щоб наша зустріч, відбулася, мало збігтися багато моментів одночасно. Між собою виявили багато спільного. Навіть позивні у нас однакові: у мене Wolka, у Ендрю – Wolf, тобто ми з ним вовки. Його команда також працювала в режимі нон-стоп по наданню гуманітарної допомоги постраждалим. Обмінялися телефонами. Ендрю запропонував свою допомогу, якщо виникне потреба. Потім він періодично надсилав якісь повідомлення.
В кінці квітня Ендрю написав, що йому потрібна моя допомога. У сутичці з земляком-лжеволонтером він отримав легке ножове поранення. Довелося виручати колегу. Після цієї зустрічі ми вирішили спільно займатися гуманітарною допомогою. Волонтерство переросло в дружбу, а трохи пізніше Ендрю освідчився мені в коханні. Вже потім я зрозуміла, що вислів «головне для пари не дивитися один на одного, а дивитися в одному напрямі» – це про нас з Ендрю. Я відповіла на його пропозицію згодою. З того часу ми разом.
У вересні 2023 на плацу перед батальйоном командир (позивний «Бецик») провів мене до вівтаря. Для мене – це найкраще весілля, про яке я могла тільки мріяти.
Ми з Ендрю спільно допомагаємо фронту. Залучаємо до допомоги Україні все більше людей з усього світу: цивільних, солдатів, офіцерів… Для Ендрю після бойових операцій у Боснії важко бачити молодих хлопців, які втратили кінцівки, мають тяжкі поранення. Ми буваємо в госпіталях, хлопцям потрібна моральна підтримка, ліки і засоби пересування. Багато з них не знають, як жити далі. Важливо допомогти їм не втратити віру в себе, підбадьорити. Ендрю вважає це своєю місією, і якщо ми можемо, ми повинні допомагати, адже це наші брати – брати по формі.
Я замовила для Ендрю шеврон «Як ся маєш», тому що всі бійці, які його знають, звертаються до нього «як ся маєш?», бо він вітається так з усіма (вивчив в Ужгороді), що завжди викликає усмішку.
Ендрю
Те, що відбувається в Україні, не повинно відбуватися. Від цього страждає багато людей: цивільне населення, військові, навіть тварини. Війна триває і потреби не зменшуються, а ростуть. Війна в Україні суттєво відрізняється від інших, оскільки росіяни воюють без правил і переважно з цивільним населенням. Мене як досвідченого військового це шокує. Багато вбитих цивільних. До цього я не бачив нічого подібного: війна має бути між військами. Солдати проти солдатів, як у спорті – команда на команду – в регбі чи футболі. Коли починають вбивати дітей, цивільних, не має значення жінок або чоловіків – це злочин. Цивільні – це цивільні. Вони не воюють, їх не можна вбивати. Це не по правилах. Хтось скаже, які можуть бути правила на війні? У будь-якій війні повинні бути правила і взагалі по життю повинні бути правила. За час своєї військової кар’єри я бачив багато, але ця війна вразила жорстокістю російських окупантів. Буча, Ірпінь, Бородянка, Маріуполь… Про те, що відбувалося в цих та багатьох інших українських містах я розповідаю у рідній Британії рідним та знайомим. Розповідаю і про українські традиції також.
Ольга
Якщо говорити про проблеми волонтерів, то хочу згадати великі черги на кордоні з вантажівок. Іноземці не можуть стояти в черзі тиждень, а то й два. У них є робота, сім’ї, і свою благородну волонтерську місію вони перетворюють у незручності для власних сімей. Виглядає так, що хтось шкодить навмисно.
З 1 грудня почали діяти нові правила ввезення та обліку гуманітарної допомоги, щоб зменшити корупцію на кордоні. З іншого боку ще не зрозуміло, що буде відбуватися на місцях. Не завжди все, що задекларовано, надходить. Буває, щось забудуть, або переплутають і ти маєш лише два тижні, щоб зробити інвентаризацію і відзвітувати за те, що отримав. Є плюс, що гуманітарна допомога для військових відтепер завозиться без гарантійного листа. Зареєструватися в Єдиному реєстрі отримувачів гуманітарної допомоги не може фізична особа, а лише БФ чи ГО. Щомісячні звіти також віднімають багато часу. Ускладнення відчують люди, які самостійно завозили гуманітарну невеличкими обсягами. Тепер їм потрібно шукати зареєстрованих партнерів, щоб користуватися їхнім статусом. Це, на мою думку, пригнічує стан мілких волонтерських груп, які знайшли гуманітарну допомогу, доставили, оплатили, а бонуси чи навіть частину вантажу отримують інші люди. А реєструватися – означає зануритися у бюрократичні хащі.
Нові правила – ідея хороша, але не доведена до розумного завершення. Розглянемо ситуацію. Наприклад, є запит на такі речі як медичні ліжка, медичні матраци, індивідуальні аптечки – вони дуже потрібні. Потім волонтери звертаються до донорів, шукають, завозять. А може бути так, що у когось цей товар лежить на складі не один місяць. Ми втрачаємо час. Якби була єдина база з переліком гуманітарної допомоги на складах, ми змогли б швидше задовольнити запит. З одного боку складно. А з іншого – якщо ми будемо працювати з запитами, то позбудемося непотребу, який нам нерідко надсилали. Ми вже передали хлопцям на фронт не одне авто, пікапи, джипи, вантажні фури, навіть амфібію, яка йде по болотах, по воді, будь-де, вона особливо важлива для розвідників та багато інших товарів.
Щоразу переконуюся: це не хлопцям потрібно – це нам потрібно, бо якщо хлопці не виконають бойове завдання, програємо всі ми.
Ендрю
Я звернув увагу, що дуже багато складнощів відбувається навколо питань з гуманітарної допомоги. Кожен намагається щось залишити для себе. Але не тільки українці зловживають продажем гуманітарної допомоги. За кордоном також багато людей «роблять» гроші на гуманітарці.
Приклад британця, який має декілька паспортів, як іноземець, (а українці чомусь дуже довіряють іноземцям), бере замовлення на авто, чи на пальне, чи на форму і … зникає. Це з ним я мав сутичку. Мені соромно за свого земляка. Я сподіваюся, його затримають.
Ольга
Кожна поїздка небезпечна. Але бувають особливі випадки. Одного разу на нашу «Ambulance» дрон скинув вибухівку. Нам треба було заїхати в одне із селищ дорогою через Берислав. Цивільних туди не пропускають. Нас супроводжували військові. Ми діємо за таким правилом – приїхали розвантажилися і повертаємося. Цього разу нам треба було обов’язково підписати для звітів роздруковані акти на передачу, бо вантаж був дорогий. Ми затрималися. Я нервувала, тому що був дуже ясний день, а ворог використовує цей час для прицільного скидання дронів.
Ми ще не встигли рушити з місця, коли нас обстріляв дрон. Перед цим Ендрю встиг побачити, як патрульні військові зробили крок назад до будівлі та почали дивитися вгору. Він наказав мені накинути пасок безпеки й одночасно втиснув педаль акселератора у підлогу. В той момент, коли я повернулася за паском, відбувся вибух. Завдяки цьому осколки потрапили в бронежилет та турнікет, а не у незахищений бік мого тіла. Рвонуло з лівої сторони, а автомобіль у нас з правим кермом. Вибите скло засипало нам обличчя й руки. Ми гнали по бездоріжжю на шаленій швидкості. Коли доїхали до нашого блокпоста, тільки тоді зупинилися. Нам побило машину. У той момент ми зрозуміли, що працюємо злагоджено і кожен виконує свою функцію. Ми були спокійні, бо не варто переживати того, чого не сталося. Живі! Обличчя й руки вимили. Зважили ризики й наслідки. Хлопці, які нас супроводжували, дуже за нас переживали. В нашій роті я єдина жінка – парамедик та інструктор. Після цього випадку ми зняли відео для колег-волонтерів, які геройствують на небезпечних ділянках фронту. Війна – справа серйозна.
Матеріал підготувала Тамара МАРКЕЛОВА