ХРИСТИНА ПОТАПЕНКО — ЮРИСТКА, СПІВЗАСНОВНИЦЯ ТА ГОЛОВА ПРАВЛІННЯ ФІРМ GRAIN BRAIN І PROXIMA PRIMA; СПІВЗАСНОВНИЦЯ УКРАЇНСЬКОГО КУЛЬТУРНОГО ЦЕНТРУ UKRARTHUB У КРАКОВІ; ЕКСПЕРТ З МІЖНАРОДНИХ ПРОЄКТІВ ТА ФАХІВЕЦЬ З ПЕРЕКЛАДУ В ЦЕНТРІ РОЗВИТКУ Й ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ІННОВАЦІЙ ЄЗУЇТСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ.
У ЇЇ ТВОРЧОМУ ДОРОБКУ — НАУКОВІ ПРАЦІ, ЗБІРКИ ПОЕЗІЙ, А ТАКОЖ ВІСІМ КНИЖОК, ПЕРЕКЛАДЕНИХ З ПОЛЬСЬКОЇ НА УКРАЇНСЬКУ ТА НАВПАКИ.
Христина ПОТАПЕНКО родом з містечка Судова Вишня, що на Львівщині. З 2012 року живе у Кракові, але принагідно навідується в рідне місто до мами й тата, яких дуже любить! Зворушливо-тендітна з акуратно зібраним волоссям і в окулярах, крізь які сяють її великі розумні очі, Христина схожа на звичайну студентку. Та коли вона представляє Україну на міжнародних форумах, де говорить про потреби ЗСУ, або проводить польсько-українські творчі заходи, магічним чином перевтілюється у яскраву молоду жінку, впевнену в собі та своїй місії — допомагати Україні.
З часів Революції Гідності потужно допомагає українцям, а після повномасштабного вторгнення росії — ще й нашим військовим. Разом із земляками-однодумцями та за підтримки небайдужих поляків ця дивовижна українка укомплектувала вертоліт, який зовсім скоро передадуть військовому підрозділу української розвідки!
— Христино, важко повірити, що перераховані регалії й досягнення — це про Вас, 32—річну молоду тендітну дівчину. І це ще не весь перелік Ваших здобутків. А кількість цікавих проєктів вражає. Ми повернемося до них у розмові, та наразі хочу запитати, звідки така наполегливість і цілеспрямованість?
— З дитинства. Моїм навчанням, переважно, займався тато. А він має дві вищі освіти, людина обов’язкова і відповідальна, тому вирішив, що його єдина донька у навчанні теж має бути серед кращих. Батьки кажуть, що заговорила я у вісім місяців. До школи пішла у п’ять років, бо вже вміла читати й рахувати. Щодня я вчила напам’ять новий вірш, який декламувала мамі й татові, влаштовуючи мініконцерти, мені це дуже подобалося! Згодом на всіх шкільних конкурсах читала вірші, адже мала неабияку «артистичну» практику. Крім того, кожного дня прочитувала по двадцять сторінок різних енциклопедій, а потім переповідала батькові те, про що дізналася. Це постійно поповнювало мою скарбничку знань. Тож була незмінною учасницею різних шкільних олімпіад — і районних, і обласних…
— Мабуть, крім навчання, у Вас ні на що більше часу не залишалося?
— Чому ж? Із шести років відвідувала музичну школу по класу фортепіано, танцювальний гурток, де вчилася вальсувати; із другого класу почала писати оповідання, казки, бо захоплювалася літературою, історією; додатково займалася англійською, грала в шахи… Цій захопливій грі, яка чудово розвиває мислення, тато навчив, коли мені виповнилося чотири роки, і жодного разу не піддався, ми грали на рівних. Мама нишком говорила йому: «Та поступися доньці, вона ж іще зовсім мала, їй так хочеться виграти!» Але він відповідав, що маю досягати всього власним розумом, думати на десять ходів наперед. Свою першу шахову перемогу в поєдинку з батьком я отримала, коли була у п’ятому класі. Дуже пишалася! Словом, тато навчив мене вчитися, що продовжую робити й зараз.
розробляють план дій та розподіляють завдання.
— Певно, маючи стільки захоплень, непросто було обрати професію?
— Так, після школи, яку закінчила із золотою медаллю, хотіла присвятити себе історії чи літературі. Але зрештою обрала юриспруденцію, бо ця спеціальність дає більше можливостей: орієнтуючись в океані законодавства, почуваєшся впевненіше. Тому вступила на юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. Утім це не завадило мені продовжувати займатися хобі: я була членом студентського наукового товариства, вела гурток з історії держави і права зарубіжних країн, активно писала для університетської газети, на третьому курсі почала публікувати власні вірші.
— А чому вирішили переїхати до Кракова?
— У 2012 році мені запропонували вступити до аспірантури Ягеллонського університету. Того ж року два Польських міністерства — закордонних справ та освіти — запровадили стипендії для іноземців без польського походження. Я отримала цю стипендію. Враховуючи, що з третього курсу Львівського вишу відвідувала школу польського права, швидко освоїлася в Ягеллонці.
— Цікаво, якою була тема Вашої дисертації?
— Боротьба з корупцією в публічній адміністрації.
— О, дуже актуальна тема в Україні!
— Вона скрізь актуальна.
— Повномасштабне вторгнення рф 24 лютого 2022 року стало для Вас несподіванкою?
— Ні. Ще дев’ять років тому мені наснився сон, який ніколи не забуду: начебто йду дорогою в білому одязі, по обидва боки — чорнозем, на ньому — закривавлені люди, а попереду бачу сонце. І знаю, що маю взяти його в руки — тоді війна закінчиться. Спочатку я думала, що цей сон — наслідки пережитого у 2014-му. Та я звикла до аналізу подій і розуміла, що агресор просто так не відступиться від України, тож з кожним роком війна стає реальнішою. Крім того, читала в оригіналі закордонну пресу. Ще навесні 2021 року була цікава стаття у «Більд», де нас попереджали про імовірне повномасштабне вторгнення росії. У січні 2022-го для мене все було ясно — війна «на порозі».
польських підприємців і Христина доставила у Львівську лікарню
— Допомога, яку Ви з колегами-волонтерами організували й надали ЗСУ від початку війни, рахується мільйонами злотих! З чого починали?
— Я створила на Фейсбуці групу «Допомога Україні», де учасники викладали інформацію про те, що потрібно нашій армії. А потрібно було багато чого. Крім того, до Польщі почали масово прибувати біженці, вони також потребували підтримки. Тоді ми, українці, хто давно живе у Кракові, має зв’язки та можливості, зібралися й поділили між собою обов’язки, аби не дублювати свої дії й отримати переконливіший результат. Це все було в перший день повномасштабного вторгнення. Комусь випало допомагати біженцям, а ми з колегами взяли на себе турботу про наших військових, опіку над деякими медичними закладами в Україні. Хотіла б згадати їх усіх, бо це неймовірні люди, з якими ми працюємо в одній команді в рамках Фундації Масових Видовищ у Кракові. Я, переважно, займалася (і займаюся) юридичними, логістичними і безпековими питаннями — контактувала з державними органами України й Польщі, з військовими та лікарями, вибудовувала логістику, вела переговори, координувала поставки.
Перший місяць ми майже не спали — відповідали на безкінечні дзвінки, приймали й вантажили допомогу… А потім сили практично вичерпалися. Мій перший від початку війни вихідний, і то не за власним бажанням, припав аж на 7 квітня. Я залишилася вдома, дивилася новини, читала в соцмережах про загиблих захисників і плакала, плакала…
— Христино, Ви говорили, що зосередили увагу на медикаментах та медобладнанні для військових. В які саме лікарні їх постачали?
— Зазначу, що ми працювали й працюємо без посередників. Чесно? У цих питаннях я не довіряю державним структурам, розподільчим центрам чи іншим подібним інституціям. Тож діємо за принципом: отримали замовлення — знайшли потрібне — самі й відправила у військові підрозділи, польові шпиталі, лікарні, де лікують поранених військових, — Дніпровську, Харківську, Миколаївську, Львівську, Охматдит…
Однією зі своїх найбільших «перемог» вважаю доставку однокамерних мішків для цільної крові в Центр крові Львівської лікарні святого Пантелеймона. Таких мішків не має жоден медзаклад в Україні, бо на них треба спеціальний дозвіл. Допомогли їх знайти та оплатили представники польського посольства у Бельгії. Також ми закупили і відправили у Львівську лікарню холодильники для крові (по 40 тисяч злотих кожен), які оплатили двоє польських підприємців. Це лише один з проєктів, яким я повністю займалася — від задуму до втілення. Тоді сумарно до Львівської лікарні надійшло допомоги на 600 тисяч злотих. Взагалі, намагаюся використовувати всі свої міжнародні зв’язки, тож залучаю допомогу для ЗСУ з різних країн.
— А що то за історія з гелікоптером?
— Якось мій друг — польський журналіст Божидар Пайонк, зателефонував і запропонував організувати велику акцію, щоб купити необхідне обладнання чи навіть зброю для українського війська. У мене тоді з’явилася можливість «дістати» вертоліт «Мі-8» або «Мі-24». Ми вирішили, що це — хороша ідея, проте варто порадитися з професіоналами та знайти пілота, котрий нам підкаже, які саме параметри «залізної пташки» потрібні. Так я вийшла на одного з українських полковників розвідки. У телефонній розмові, що тривала кілька годин поспіль, він сказав: «Нам потрібен гелікоптер для поранених, аби швидко доставляти їх у шпиталі, з передбаченими місцями для лікарів та відповідним «начинням». Після цього ми запустили акцію «Озброюємо Україну», зняли інтерв’ю з польським офіцером спецназу, доктором військових наук Романом Полько, а також з послом Польщі в Україні 2016-2019 років Яном Пєкло та багатьма відомими поляками й назбирали мільйон злотих! Наша «пташка» вже практично готова для передачі військовій частині.
— То Ви співпрацюєте з підрозділом розвідників?
— Так. І оскільки оснастити гелікоптер — справа тривала, я між тим шукала, купувала й доставляла своїм розвідникам амуніцію, приціли, безпілотники, генератор на 120 kW, пальне та навіть смаколики… Тепер вони називають себе «котики Христі». Мені це дуже приємно! Я навіть передала їм намолені в монастирі Францисканців обереги. Нехай бережуть наших дорогих захисників, котрі наближають перемогу! Допомагаю їм від серпня минулого року і дотепер, «закриваючи» запити, які надходять від командира, та вирішуючи різноманітні питання. Недавно аналізувала нашу співпрацю і з’ясувала, що не було запиту, який би мені не вдалося виконати. Ці військові мені вже як рідні й дуже дорогі люди!
— Ви знайомі зі своїми «котиками» заочно?
— Мені пощастило познайомитися з деким із них особисто, коли відвозила чергову допомогу. Це дуже сміливі, мужні, героїчні люди! І вони знають, що я з ними до кінця, до перемоги!
— Допомога військовим — лише один з аспектів Вашої благодійної діяльності. Ви потужно підтримуєте українських жінок, дітей. Навіть створили український культурний центр УкрАртХаб!
— Сама я б із цим не впоралася, маю однодумців та сподвижників, спільно з якими генеруємо і втілюємо різні ідеї. Серед них є й чоловіки, але, оскільки це інтерв’ю — для жіночого журналу, назву своїх неперевершених колежанок, з котрими, власне, й створили центр: це — Надія Мороз-Ольшанська і Анастасія Юхно.
Ще у березні 2022 року приватник-поляк надав нам просторе напівпідвальне приміщення в центрі Кракова, там ми збирали, фасували, пакували допомогу біженцям та військовим. Пізніше вирішили розмістити тут УкрАртХаб, де наші дітки могли б навчатися й розвиватися. А до першого вересня залишалося тільки два тижні, тож, розпочавши ремонт своїми силами, днювали й ночували в майбутньому хабі. У завершальний день ремонту ми працювали майже добу й вийшли з приміщення о восьмій ранку!..
Взагалі, у нас чудова волонтерська команда! Про нашу діяльність можна почитати на нашому сайті www. volonteers.com
— За якою програмою в УкрАртХабі займаються діти?
— За затвердженою Міносвіти, тому вони зможуть продовжити навчання, повернувшись в Україну. Дітки перебувають у нас зранку і до 17:00. Доки їхні батьки працюють, юні школярі здобувають знання, відвідують басейн, малюють, займаються музикою, танцями, вивчають мови. Щоправда, школа у нас не безкоштовна, адже треба платити педагогам, техперсоналу. В хабі отримали роботу 26 людей, які тепер мають кошти, аби утримувати свої родини.
— Які ще проєкти Вам вдалося реалізувати?
— О, їх чимало! Я була керівником цікавого проєкту Women Innovation Network в Україні, Грузії та Білорусі, який тривав упродовж 2020-2022 років. Цей проєкт створений та реалізований спільно з моїми колегами Богданою Гурій та Станіславом Алвасяком. Участь у ньому взяли понад 600 жінок! Ми допомагали їм підвищити юридичну обізнаність і кваліфікацію, знайти роботу, перетворити хобі на власний бізнес та знайти для цього відповідне фінансування. Жінки перезнайомилися між собою, об’єдналися, створили свої групи й мережі, які успішно працюють Крім того, від Академії Ігнатіанум, де я працюю, ми реалізували дві едиції проєкту WIEM — для інтеграції та освітньої підтримки мігрантів, а потім уже й біженців.
Оскільки я є експертом з українсько-польських відносин, наразі керую двома фірмами, мета яких — реалізація міжнародних проєктів. Назва першої у перекладі звучить як «Зерновий мозок» («Grain Brain») і має налагодити співпрацю між нашими країнами з продажу зерна. Другий називається «Proxima Prima» («Найближча зірка»), і це — про Польщу, найвідданішого союзника України. Проєкт передбачає розвиток різновекторних взаємозв’язків та підіймає відносини наших країн на новий рівень. Його ми здійснили спільно з моїми вищезгаданими колегами Богданою та Станіславом.
Також разом із моєю чудовою колегою Надією Мороз-Ольшанською створили «Фундацію культурної дипломатії» та видавництво, в рамках якого плануємо видавати й популяризувати українську літературу.
— Ми підійшли іще до однієї теми, що є невіддільною складовою Вашого життя — творчість. У своєму літературному доробку маєте дві збірки віршів — «Із небом у серці» та «Філософія сонця». Розкажіть, як починали писати і що Вас надихає на творчість?
— Почала писати, навчаючись у другому класі. Спочатку — оповідання, казки та дитячі віршики, потім — прозу. Свій перший детектив «Червона пума» написала у сьомому класі. Дала прочитати вчительці зарубіжної літератури, а вона відправила мій детектив на літературний конкурс, де він зайняв перше місце. Це було для мене приємною несподіванкою і гарною
мотивацією продовжувати писати. Потім, уже в роки студентства, знову повернулася до поезії. Що надихає? Кохання, природа, любов до України.
Моя збірка «Філософія сонця» вийшла двома мовами — українською та польською. Зараз до друку готується третя.
Знанням та відчуттям української мови завдячую своїй вчительці Любові Володимирівні Малецькій і моєму дорогому репетитору — професору Василю Михайловичу Івашківу.
Йти вперед допомагає відчуття причетності й потрібності, любовіта бачення вищої мети, надихає вдячність людей і їхні щасливі усмішки».
— Ви також перекладаєте з польської на українську?
— Так. Зокрема, тісно співпрацюю з колишнім послом Польщі в Україні Яном Пєкло — великим другом нашої країни, а також і моїм другом, порадником. Хоч у нас значна різниця у віці, між нами панує ідеальне взаєморозуміння! Ян зробив для України дуже багато! Ми разом з ним активно працювали на протидію російській пропаганді, що всіма силами намагалася посварити наші народи, вчиняючи провокації й дезінформаційні вкиди. Це було непросто, але, як доводить час, росії не вдалося знищити добрі відносини Польщі та України, вони тільки зміцніли!
Ян Пєкло — ще й талановитий поет та письменник. Мала честь перекласти його збірку поезій «Світ за поворотом. Колекція не надісланих листівок», низку статей. Співпрацюю і з іншими польськими авторами. А зараз перекладаю поезію Едварда Томаса з англійської на українську. Низький уклін моїй вчительці англійської Олександрі Миронівні Бук, котра досконало навчила мене цієї мови.
— Ви представляєте Україну на багатьох міжнародних платформах. Яку мету при цьому ставите перед собою насамперед?
— Розказати правду про нашу країну. Показати, яка вона прекрасна, самобутня, талановита, сильна і варта бути вільною та незалежною. Намагаюся стерти всі інфовкиди ворогів, які нічим не гребують, ллючи бруд на українців.
А ще завжди пам’ятаю, що на мене дивляться як на представницю України, тому навіть візуально маю нести нашу культуру: одягаю національне вбрання, автентичні прикраси. Особливо люблю зґарди — гуцульські намиста з латуні, в яких превалюють хрести, сонце, що є символом єднання чотирьох земних стихій: землі, вогню, повітря та води.
— Окрім усього, Ви проводите фестивалі, організовуєте зустрічі з українськими літераторами, продовжуєте вчитися. Христино, як витримуєте такі навантаження?
— Я теж не залізна. І коли сильно втомлююся — просто закриваюся вдома на день-два, вимикаю телефон, налаштовую свою рівновагу та гармонію, пишу і творю.
— А Ви щаслива? Зважаючи на тексти Ваших віршів, мов теплими променями, пронизаних коханням, Ви його вже зустріли…
— Я повна любови й сонця, тож люблю ділитися цим та наповнювати світ довкола мене. Щодо кохання… Нехай це поки залишиться таємницею. Але насамперед — наша перемога, а потім уже особисте.
Інтерв’ю брала Олена ОЛІЙНИК