Голос душі: навіщо нам кобзарі й лірники у XXI столітті?

У гості до «ЖІНКИ» завітав харизматичний чоловік – Олександр Гончаренко – історик-етнограф, лірник, кобзар, науковий співробітник Національного музею архітектури та побуту України, для якого кобзарство – це не ремесло, а життєвий шлях. Під час цієї творчо-просвітницької зустрічі ми згадали кобзу, ліру та бандуру, поговорили про історичні контексти, в яких існували ці традиційні українські інструменти.
Кобзарі та лірники – носії унікальної музичної та духовної традиції українського народу. У минулому вони виконували ролі народних співців, оповідачів, хранителів історичної пам’яті, мандрівних філософів і духовних наставників. Їх зустрічали на ярмарках, в селах і містах, уважно слухаючи думи про козаків, боротьбу й кохання. Але чи актуальні вони та яке значення мають для нас сьогодні? Чи мають місце у світі цифрових технологій та глобалізації? Чи дійсно в умовах війни, яку переживає Україна, слово кобзаря знову набуло сакрального значення?

– Пане Олександре, розкажіть про свій шлях, яким Ви йшли до цього сакрального мистецтва?
– У часи, коли ми відновлювали незалежність, я перебував у тому внутрішньому стані невідповідності, як і багато людей з мого оточення. Ми цей стан розуміли, тому шукали себе, але не усвідомлювали повністю тенденцій пошуку. Мистецтво сприяло у цих пошуках своєї ідентичності у правильному природовідповідному напрямі. Тоді я відчув, що роль кобзарів і лірників у сучасному світі не лише культурна, але й соціальна, історична та духовна. Вони були й залишаються живими свідками української душі, її болю, сили та краси. Тоді я зрозумів – потрібно повертатися до цього джерела, щоб міцніше стояти на власній землі.

– Тобто Ви вважаєте мистецтво рушієм у формуванні національної свідомості?
– Так, цим шляхом йшли прогресивні митці усіх поколінь: музиканти, художники, майстри декоративно-прикладного та народно-ужиткового мистецтва…
Мені до душі ближче музика, тому ідентифікувати себе як українець я почав саме тоді, коли занурився глибше в мистецтво й літературу. Тоді я знайшов стрижень, віднайшов орієнтири, став розвиватися згідно з моїми внутрішніми запитами. Я досі вчуся, бо мені самому ще потрібно багато чого дізнатися.
Як бачимо, ні час, ні сучасний світ не зміг стерти потребу в живому слові та автентичному мистецтві. Сьогодні кобзарі й лірники переживають певне відродження, особливо в колах, які цінують національну ідентичність, історичну пам’ять і культурну спадщину. Вони не просто співають старовинні думи чи пісні – вони переносять слухача у глибини української історії, вчать співпереживати, розуміти минуле та бачити його зв’язок із сучасністю.
– Що можете сказати про сучасне кобзарство?
– Сучасне кобзарство – це динамічне мистецтво, яке поєднує глибоку історичну традицію з новими художніми формами. Сьогоднішні кобзарі не обмежуються лише фольклорною репрезентацією – вони не завжди вдягають шаровари й не обов’язково носять кобзу на плечі. Проте саме в їхніх руках оживає національна пам’ять: вони не лише зберігають давній репертуар, а й активно його оновлюють, виконуючи авторські пісні та сучасні твори.
Значна частина виконавців відтворює звучання реконструйованих старовинних інструментів і співає архаїчною кобзарською мовою, яка зберігає риси діалектів і староукраїнської лексики. Водночас кобзарі активно інтегруються в сучасне культурне середовище – беруть участь у фестивалях, громадських акціях, та використовують соціальні мережі для популяризації свого мистецтва. Отже, сучасне кобзарство – це не музейний експонат, а жива традиція, що постійно переосмислює себе, зберігаючи ідентичність у нових формах.
– Чи є мода на справжнє або як молодь сприймає кобзарське мистецтво?
– У час, коли світ споживає інформацію блискавично, багато хто шукає щось глибше – те, що має коріння. Саме тому кобзарство поступово, але впевнено повертається. І серед молоді є інтерес до старовинних пісень. Фестивалі автентичної музики збирають повні зали. Соціальні мережі допомагають виконавцям знайти нову аудиторію – не лише в Україні, а й за кордоном.
Сьогодні наша молодь має значно більше можливостей вивчати кобзарське мистецтво, ніж ми колись: все на поверхні. Витрать трохи часу, бери, занурюйся, вивчай… Але є деякі застереження. У великому потоці інформації можна загубитися. Чому? Тому, що нема вибіркового імунітету, як і де знайти саме ті джерела, що потрібні. Молодь нетерпляча, і буває задовольняється неглибокими поверхневими знаннями.
Пригадую, коли сам починав вивчати це мистецтво, я багато читав у бібліотеках, купував книжки в книгарнях, і у мене також спочатку була така ейфорія та самовпевненість. Не знаючи основ духовності, не маючи твердого фундаменту, не маючи культурного родинного та відповідного природного етносередовища, складно зрозуміти глибину процесів національної ідентичності.
– Захоплюватися автентикою, романтизувати її – це одне. Але чи хоче молодь практично опановувати інструменти?
– Насправді охочих мало. Молодь обирає ті сфери діяльності, де можна швидко заробити гроші, бо сучасний світ заснований на матеріальних цінностях, а не духовних, на жаль. І ми всі це розуміємо. Так, присутні духовні сенси, особливо тепер, але для того, щоб реалізувати себе повною мірою у цій сфері, без підтримки держави здійснити це просто неможливо.
– Якою була історія кобзарства на українських теренах?
– Коріння кобзарства сягає ще Древньої Русі, а остаточно сформувався цей феномен у 16-18 століттях. Лірники та кобзарі були здебільшого сліпими чоловіками, які об’єднувались у цехи або братства. Вони мали власний кодекс честі, звичаї й навіть судочинство. Кобзарство – це не просто професія чи форма мистецтва, а спосіб життя, з чітким духовним і соціальним покликанням.
Проте за радянської влади кобзарство зазнало страшного удару. У 1930-х роках, під час сталінських репресій, було знищено значну кількість кобзарів і лірників. За однією з версій, їх зібрали під приводом з’їзду народних співців, а потім стратили. Радянський режим боявся кобзарів, бо вони несли українське слово й пам’ять про героїв, які боролися за свободу.
Попри спроби знищення, традиція кобзарства не зникла. У 20-21 століттях відродилися школи кобзарського мистецтва, з’явилися нові виконавці, які намагаються зберігати й розвивати автентичну традицію. Бандура, кобза, ліра стали національним символом, а дума – об’єктом наукового та мистецького зацікавлення.
– Ми з Вами зустрілися на художньому вернісажі. Я почула Ваш виступ вперше і була вражена органічним поєднанням образу виконавця та інструмента. Ви часто виступаєте, якщо так, то де саме?
– Я не належу до артистичної формації. Я починав як аматор-дослідник, потім коли набрав інформації, став виступати вже в ролі реконструктора традицій. Власне кобзарі-лірники ніколи не були артистами. Це вже в 20 столітті вони стали виступати на сцені перед публікою. Їх намагалися «вмонтувати» в концертні програми, з’явилися концертні бандури, хоча той колишній формат ніколи не передбачав концертної діяльності. Це був безпосередній контакт з людьми на свята під відкритим небом, вільне спілкування, мудрі поради, підтримка у скрутних поворотах людських доль… Їх запрошували на ярмарки, поминки, церковні свята. Вони вміли говорити з народом його мовою – зрозумілою, щирою, глибокою.
Сьогодні ми це називаємо психотерапевтичними сеансами, які мають ефект знеболюючого, заспокоєння людських душ. Про це ще писав Піфагор, і це явище потребує дослідження та вивчення. Воно розраховане на психотип українця в етнічному середовищі, підтримку зв’язку між минулим, сьогоденням і майбутнім. Тарас Шевченко також у своїй творчості звертався до творчості кобзарів і лірників, багато черпав з їхньої творчості і навіть назвав збірку своїх віршів «Кобзар».
Працюючи у Національному музеї архітектури та побуту України, я практикую виступи на вулиці: маю кобзу, маю ліру. І коли я беру в руки кобзу – я кобзар, коли беру ліру – я лірник. Один із основних аспектів – це живе спілкування, коли відсутні бар’єри: люди завжди щось розпитують, щось розповідають, виникають емоції…
– Чи запрошують Вас до навчальних закладів?
– Так, запрошують і в школи, і в університети. Я маю свою лекційну програму, яку поєдную з виконанням творів на інструментах. Мої виступи сприймаються дуже позитивно.
– Пісні у виконанні кобзарів та лірників звучать в окопах, госпіталях…
– Так. З початком російсько-української війни багато сучасних кобзарів і бандуристів вирушили на фронт, щоб підтримати моральний стан військових. Слово знову набуло ваги. Кобзарі співають не тільки про героїв минулого, а й про теперішніх воїнів. Їхні пісні – це молитва, підтримка, спосіб сказати «дякую» тим, хто бореться за свободу й незалежність нашої держави. Це Слово, яке лікує… Тому сучасні бандуристи виступають у шпиталях, на передовій, у військових частинах. Вони підіймають бойовий дух воїнів; зміцнюють віру у перемогу; підтримують емоційно у важкі хвилини; нагадують бійцям, що вони є продовжувачами великої традиції спротиву.
Кобзар – це не лише музикант, а й символ українського духу, незалежності та нескореності. У 21 столітті традиція не втратила актуальності.

Спілкувалася Тамара МАРКЕЛОВА