Січневі 1918 р. події під Крутами давно стали символом незламності та військового духу української молоді, яка відчайдушно захищала щойно проголошену (11.01.1918) самостійну Українську Народну Республіку. Неравний бій та героїзм нашого юнацтва оспівав Павло Тичина у вірші «Пам’яті тридцяти». Спогади про тогочасні події залишив сотник Аверкій Гончаренко, який керував військовим підрозділом, поставленим захищати залізничну станцію, що розташовувалася в 130-ти км від Києва та в 20-ти км від містечка Ніжин. Про Крутянську трагедію писали як причетні до події вояки, так і політики, які незабаром опинилися у вимушеній еміграції. Зусиллями деяких з них (В. Винниченко, Дмитро Дорошенко, Борис Мартос та ін.) бій під Крутами обріс різноманітними міфами та несправедливими оціночними судженнями. Попри наявні натепер історичні дослідження дискусії про підготовку, перебіг та людські втрати у війському зіткненні захисників України зі збройними формуваннями більшовиків точаться дотепер. З огляду на це, будь-які меморатні знахідки про Крутянський бій мають велике значення.
Тож, збережений у фондах Книжкової палати України книгодрук Генерального Штабу УНР, виданий у 1918 р., є унікальним. Це видання військового відомства Ради Народних Міністрів УНР (колишнього Генерального Секретаріату). 32-сторінкова книга вийшла без вказаних накладу та ціни, містила редакційну передмову і була присвячена пам’яті героїв, що загинули під Крутами. Слід зазначити, що в контенті праці переважають описи спільних (українсько-німецько-австрійських) бойових операцій, спрямованих на звільнення українських теренів від більшовиків. У книзі наведено карти (№ 1 Визволення Києва; № 2 Визволення Південної України) та схеми (№ 1-4 на полтавському напрямку у ході визволення Лівобережної України) військових подій, що відбувалися у лютому-березні 1918 р. Тож, у читача складається враження, що перелічені успіхи, власне, й складають зміст посвяти загинувшим під Крутами. Між тим, окрім військового звіту книга містить невеликий за обсягом, але доволі інформативний спогад учасника тих подій. Останній є безіменним (відомо лише те, що меморат писав військовик) і, можливо тому, критичним та відвертим.
Події під Крутами автор називає «другою фазою бійки під Бахмачем», що тривала «приблизно до 10 січня». Учасниками тих боїв були майбутні герої — учні 1-ої військової школи, які витримали «Макошинську схватку з большовиками» [тут і надалі збережено правопис оригінального тексту — Л.Д.] і повинні були відступати за Бахмач у напрямку Ічня-Крути, «порвавши за собою мости через річку біля Макошина». На той момент, зазначає автор, загін з учнів 1-ої військової школи, як бойова одиниця, був вже загублений. Втративши у Макошинській сечі свій броньований потяг, юнкера запросили військової допомоги у Києва. У своєму зверненні до Генерального Штабу вони писали, що мають не більше сотні вояків і наражаються на небезпеку ніжинських більшовиків, готових вдарити по їх тилам (згодом, так і сталося — ніжинський курінь імені Тараса Шевченка перейшов на бік ворога). У відповідь, військове відомство телеграфувало, що надсилає військову допомогу, але насправді, підкреслює автор, «діло було іначе», адже міністерство тільки-но почало «збирати відряд, щоб допомогти». Збройних формувань у його розпорядженні, вочевидь, не було, тож, урядова установа звернулася з неофіційною відозвою до слухачів «народного українського університету, ІІ-ої української гімназії і взагалі до українського елемента київських шкіл стати зі зброєю на защиту українських інтересів». Внаслідок «палкої агітації» утворився курінь «Студентів Січових Стрільців», до якого записалися майже всі учні 7-8 класів Кирило-Мефодіївської гімназії, слухачі Володимирського університету, учні гідротехнічної школи. Автор з обуренням пише, що не може «без огиди згадати недбайливе відношення» до щойно набраних «жовнірів». Останнім не видали військового одягу, тож, на вуличних вартах вони стояли у цивільному вбранні, після вечері («після чаю», як пише мемуарист) козаки-студенти масово йшли «у відпустки», які мали право давати і сотники, і чотарі і навіть ройові — на ніч у казармі залишалося не більше 20-ти осіб. Про повну відсутність внутрішньої організації в студентському курені свідчить і той факт, що «на варту назначали не по порядку, а так, кого замітять, бували випадки, що вартували одні і тиж люде по 2 доби». В управлінні загоном творилося «повне безглуздя»: «ніхто не знав, коли будемо виїзжати і куди», офіційних наказів на проведення «військових вправ» ніхто не давав, а на ті, що проводилися з ініціативи ройових чи чотарів, виглядали «доволі смішно». Автор підкреслює, що «українських команд тоді не знали», тож, вишкіл новобранців обмежувався вправами «на плече», «на караул» тощо. Наслідком такої підготовки стало те, що «багато жовнірів не знали навіть, як треба стріляти, як розібрати затвора, вінтовку…, в студентській сотні «Січових Стрільців», куди не кинь оком, скрізь було якесь безглуздя та «взірцеве» безладдя». Про цілковиту відсутність військової підготовки свідчить і той факт, що козакам-студентам не видавали бойових набоїв, «щоби не було якогось випадка», а, знаходячись вже у Крутах, вони мали 1-2 обойми, які «випросили у юнкерів». Тож, виснажений загін юнкерів, що так очікував на допомогу від Києва, отримав її у вигляді неозброєних і ненавчених юнаків.
Попри вказані недоліки, в понеділок, 14 січня 1918 р., курінь вирушив в похід. Воякам були видані «старі шинелі, штани, а у кого були погані черевики, то жовті черевики, не давши до ніх обмоток». Ще гіршим за одяг було озброєння — старі, нечищені трьох-лінійки та кулемет «Максим», у якого «завзятий кулеметчик» зламав ударний механізм. Автор пише, що кулеметна команда куреня налічувала лише 4 чоловіка, серед яких був і він. Бажаючи показати себе досвідченими кулеметниками, вояки взяли з собою 8 заряжених кулеметних стрічок, британський кулемет «Льюїс» та 49 патронів до нього. Виїхавши з Києва об 11-ій вечора, на 4-ту ранку 15 січня козаки-студенти прибули на станцію Крути. Власне, відтоді мемуарист рахує початок «усім відомого Крутського бою».
На місці новоприбулі з’єдналися з тією сотнею юнкерів, які просили допомоги у Генерального Штабу. Остання, як вже зазначалося, не отримала зі столиці ані військовиків, ані військової зброї, тож, поділилася своєю — юнкера дали козакам-студентам два кулемети «Максим» та по дві бомби на кулеметника.
Об’єднаними силами вояки вирушили у розвідку. Залізничники надали для цього потяг з 32-х вагонів, паровоза та платформи, де були встановлені кулемети. Разом з куренівцями у потязі їхало близько 30-ти юнкерів та 2 чи 3 офіцери. Під час поїздки вояки УНР полонили кількох червоногвардійців із загону сумнозвісного Рємньова. Останні ні за зовнішнім виглядом, ні за мовою не впізнали своїх ворогів і з власної волі наблизилися до вагону, куди й були заштовхані рушничними прикладами. Спираючись на цей показовий факт та, загалом, на дані розвідки, вояки надіслали донесення, що роз’їзд Пліски та місто Ічню «можна покіль що зайняти без бою». Дана заява, як підкреслює автор, так і залишилася заявою. Між тим, вже через два дні стало відомо, що в Ічню та на станцію Пліски без бою увійшли більшовики…
Розповідаючи про подальші події, автор наводить ганебні факти, а саме, пише про втечу з поля бою штабного потягу — «дернув зі станції аж закурило!!!!!». Окрім того, з надісланого у розвідку боєм загону в 50 осіб, повернулося лише два бійці, які, власне, й повідомили про наступ більшовиків…
Слід зазначити, що мемуарист уникав не лише свого, але й будь-яких прізвищ. Єдине ім’я, яке фігурує у його тексті — це «кулеметний начальник п. Горошко», який під час бою бігав від одного кулемета до іншого, «дивлячись, чи всі на містах».
Події, з опису очевидця, розвивалися дуже швидко: українські захисники своєчасно вийшли з правого флангу, через відсутність штабного командування понесли людські втрати на лівому фланзі, але найтрагічнішою стала доля тих, хто вийшов безпосередньо на захоплену більшовиками станцію — вони потрапили в полон. Наостанок, автор підсумовує: «Так закінчилась наша бійка під Крутами, без патронів у наших людей, котрі клали своє життя за Україну, за волю».
Отже, меморат кулеметника зі студентського куреня січових стрільців відверто засуджує дії верховного головнокомандування і те, що спогади були надруковані самим Генеральним штабом УНР свідчить про те, що найвище керівництво республіки визнавало свої прорахунки і готове було нести відповідальність за вкоєні злочини.
Лариса ДОЯР, завідувачка Державного архіву друку
Книжкової палати України
Джерело з фондів Книжкової палати України: Позбавлення України від большовиків. Пам’яти загинувших під Крутами. — Київ: Видання Військово-Наукового Вісника, Друкарня Генерального Штабу, 1918. — 32 с.