Є дні, які в календарі світяться особливим внутрішнім світлом. 2 січня – саме такий день для всіх, хто цінує щире українське слово, глибоку лірику й пісню, народжену з поезії. Цього дня народилася Ніна Шаварська – відома поетеса, радіоведуча, авторка віршів до багатьох улюблених і впізнаваних пісень, жінка рідкісної душевної сили й творчої самобутності, директорка Будинку письменників України.
За плечима Ніни Григорівни десять поетичних збірок і одинадцять авторських компакт-дисків, кожен з яких – окремий світ, окрема сповідь, окрема мелодія серця. Її поезія – це не декоративна рима й не випадковий настрій. Це слово, вистраждане досвідом, вистояне часом, слово, яке не боїться бути чесним, оголеним, інтимним. Саме тому воно так легко лягає на музику і стає піснею, що живе довше за тимчасові моди.
Пісні на вірші Ніни Шаварської виконували й виконують Віктор Шпортько, Мар’ян Гаденко, Валентина Степова, Олег Марцинківський, Олександр Василенко, Валерій Маренич, Леонід Сандуленко, Остап Гавриш, Черкаський народний хор та інші знані митці.
Журнал «ЖІНКА» сердечно вітає Ніну Шаварську з Днем народження – людину, чиє слово давно стало частиною культурного простору України, та зичить й надалі знаходити шлях до сердець читачів, множити поезії й пісні, які однаково голосно звучатимуть у великих залах і затишних домівках.
***
Вдивляюсь в стареньке люстерко,
Невже в нім теперішня я?
Невже отак просто і легко
Змінило обличчя життя?
Хоч досі воно загадкове…
І де, і коли той причал?
У тиші оцій вечоровій,
Ще спогадів дим не прочах,
Де трепетний сонячний зайчик
З люстерка на фото зліта,
Де вперше в нім дівчинка бачить
Іще не прожиті літа…
***
На крилах мрій лечу до тебе.
Нема ні меж, ні берегів.
Ніде нікого, тільки небо
Дорогу стелить до богів.
Чи долечу – іще не знаю,
Така тривожна синя даль.
Від стужі крила обмерзають
І душу огорта печаль.
Та я лечу супроти вітру
Вже стільки вистражданих літ.
Не покарай любов невинну,
Не остуди, як перший цвіт.
На крилах мрій лечу до тебе.
Нема ні меж, ні берегів.
Ніде нікого, тільки небо
Дорогу стелить до богів.
***
Білий сніг і срібна тиша,
Нашим душам вдвох миліше.
Передзвін казковий в лісі,
Навмання бредем кудись ми.
Чуєш, як співа завія?
Я цілую твої вії.
Я вуста ловлю гарячі,
Наче вперше, вперше наче.
Слід заплутавши грайливо,
Ми пірнаєм в сніжне диво.
Заздрять і птахи, й дерева,
Цій любові полудневій.
***
Чи ти хоч раз дерева бачив,
Що сизим інеєм цвітуть?
Торкнись до них – вони віддячать,
У дивну казку поведуть.
І млосно буде нам з тобою
У тім щемливім забутті…
Дерева спалахнуть весною –
Буває раз таке в житті!
Не забирай від мене казку,
Що я придумала сама…
Я спрагло жду твоєї ласки.
Дерева. Іній. Ніч. Зима…
***
Заблукла птаха залетіла в сад,
Нечутно причаїлася на гілці,
Де в золотій хуртечі листопад
Журливо грав на дідовій сопілці.
Сопілка та уміла говорить.
А як співать, страждаючи, уміла!
І птаху осіяла дивна мить,
Що лиш в любові пісня має крила.
***
Рятувала тебе весною,
Коли танули вже сніги,
Й серед днини, такої ясної,
Більше жить не ставало снаги.
Рятувала тебе улітку,
Як у серце били громи,
Щоб судьби заґратовану клітку
Розбивав ти уперто крильми.
Рятувала, як в пізню осінь
Згіркли дні на одні полини,
І сивини вплелися в коси
За провини чужі без вини.
Рятувала. Та, мабуть, досить
Мені хрест цей тяжкий нести,
І в молитвах любов підносить,
Серед мороку самоти.
Рятувала. Чому? Навіщо?
Все зотліє, стихне, мине. …
Та на згаслому попелищі
Ти хоч раз порятуй мене.
***
Чи було зі мною?
Чи наснилось?
Вичахло від того все тепло…
Чи душа в чеканні натомилась,
Чи її морозом обпекло?
Хоч з легких обіймів і пручалась,
Билася в зачинене вікно.
І не раз в зневірі зарікалась:
«На любов цю права не дано».
Та чомусь у ніч, таку порожню,
Голос рідний досі ожива.
Так, напевне, у житті не можуть
Ніжність убивать прості слова.
***
Ой цигане, цигане, цигане,
Заспівай, бо душа так болить.
Ой ромале, ромале, ромале,
Все життя – це одна тільки мить.
Ані відчаю вже, ні спокути,
Як надії у долі нема…
І минуле не можна забути,
І в майбутнє повірить – дарма.
Ой цигане, цигане, цигане,
Вільний вітер мене здоганя,
І шматує він душу і ранить,
Й вороного спиняє коня.
Бо по картах дорога далека,
Та куди вона і звідкіля?
То снігами завіє, то в спеку,
Аж іскриться в підковах земля!
І над вільним, зажуреним степом,
Знов надія, як зірка, світа.
І лечу між землею і небом,
Щоб свої наздогнати літа.
Ой ромале, ромале, ромале,
Все життя – це одна тільки мить,
Ой цигане, цигане, цигане,
Заспівай, хай душа не болить.
***
Я Вас уже не встигну розлюбить,
Бо для розлук у нас немає часу.
У снах зоріє образ Ваш щоразу,
І Ваша доля так мені болить.
Я Вас уже не встигну розлюбить.
Я Вас уже не встигну розлюбить.
Нехай снігами всі надії вкриє,
Та Ваше слово душу мою гріє,
Спинивши у сльозі щасливу мить.
Я Вас уже не встигну розлюбить.
Я Вас уже не встигну розлюбить,
Забути Вас мені уже несила.
Не раз в молитвах Господа просила,
Святу мою любов благословить.
Я Вас уже не встигну розлюбить.
***
Ви ще не раз згадаєте мене.
Я ж все життя за Вас просила Бога,
Щоб легшою була крута дорога,
Хай долю Вашу горе обмине.
Ви ще не раз згадаєте мене.
Квітучі дні безслідно не минають,
Вони про все таємне нагадають,
Щоб восени збагнуть: усе мине…
Ви ще не раз згадаєте мене,
В гіркій розплаті тільки душі губим,
Хоч все сильніше із роками любим,
Бо вищі небеса за все земне!
Тому й не раз згадаєте мене.