«Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її до глибини своєї кишені» — цей легендарний вислів належить Євгену Чикаленку, символу українського меценатства. Ім’я цієї неординарної людини радянська влада викреслила з усіх джерел майже на століття. Довгий час про нього ніхто не писав, не згадував, зрозуміло, з політичних причин. За Євгеном Чикаленком і за десятками його сучасників-однодумців закріпилося клеймо буржуазних націоналістів. Це люди, які змушені були емігрувати з України: вони стали ворогами для більшовицької держави. З відродженням незалежності ім’я Євгена Чикаленка поступово повертається в нашу історію. У дев’яності роки ХХ століття з’явилися перші ластівки — наукові публікації, статті, спогади про великого українця — заможного землевласника, агронома, успішного підприємця і водночас щедрого благодійника й мецената, громадського діяча, видавця та публіциста, справжнього патріота своєї Батьківщини. Він народився українцем і був ним завжди, навіть у часи, коли майже вся українська еліта була змосковщена.
Незабаром до дня народження Євгена Чикаленка (хоча це не ювілейна дата) вийде друком книжка письменниці, лікаря-кардіолога, землячки видатного українця Людмили Вовк під назвою «Євген Чикаленко. Людина магніт». Пропонуємо нашим читачам уривок з цього цікавого твору-розвідки.
Якось завітав до мене на прийом в «Кардіоцентр» (м. Подільськ на Одещині. – Прим. ред.) черговий пацієнт, який спостерігається у нас уже не один рік. А сталося це саме 1 жовтня, в «День людей похилого віку», коли я за багаторічною традицією проводжу спеціальні заходи для пенсіонерів. Це перш за все огляди й обстеження літніх людей, зйомка електрокардіограм, ехокардіоскопія, які я поєдную з презентацією своїх збірок. За визначенням однієї з пенсіонерок вони стали справжньою «віршотерапією».
А презентувала я в той день саме перший том трилогії «Україна. Поступ нації», в якій розповіла про звитяжне й сповнене пригод життя наших пращурів від Трипілля до Київської Русі, їх славний історичний шлях. Пацієнти зацікавлено слухали мою розповідь, а після презентації бурхливо дискутували між собою. Посипалися запитання, одне з яких – «Над чим я працюю зараз?» «Історичні події кінця ХІХ, початку XX століття на українських землях», – відповіла я своїм слухачам.
Це були важкі часи, коли все українське – школа, мова, книжки, церква були заборонені Валуєвським циркуляром та Емським указом. Але знаходились справжні борці за українство, будителі українського народу, які підтримували українські традиції, пісні, видавали словники, твори, газети українською мовою, багато яких друкували за кордоном. І назвала такі прізвища як Михайло Драгоманов, Леся Українка, Іван Франко та багато інших, а також наших меценатів, які не шкодували своїх статків для розвитку української культури: Симиренки, Терещенки, Євген Чикаленко. Очі мого пацієнта Леоніда Михайловича Єрмоловича враз заблищали: «То я дуже добре знаю про Євгена Чикаленка, це мій земляк; я народився в тих самих Перешорах, що й він, а мій дід по матері – Олар Іван Макарович дружив з сином Чикаленка – Левком»… І полилась цікава зворушлива розповідь про нашого визначного земляка, мецената, успішного підприємця, патріота Євгена Харлампійовича Чикаленка.
По закінченню нашої імпровізованої творчої зустрічі Леонід Михайлович запросив у гості – відвідати Мардарівку, яка знаходиться на відстані 5 кілометрів від Перешор. У Мардарівці встановлено пам’ятник Євгену Чикаленку (сьогодні єдиний в Україні), де зараз і проживає мій незвичайний пацієнт зі своїм братом Петром та численною родиною.
Перешори… Земля, де підростав маленький Євген, де всотував на повні груди ось це саме терпке повітря, наповнене пахощами осені, де хилиться од вітру висока трава й різні осінні квіти. Це ті самі пагорби, схили яких вкриті яскравими фарбами, на що здатна тільки українська осінь: смарагдові поля щойно пророслої озимої пшениці, багряно-червоні вкраплення кущів горобини, золотаве та помаранчеве мерехтіння листя на деревах, голубе, прозоре, високе небо. І тиша… На одному з пагорбів видніються розвалини церкви, збудованої меценатом, і більш нічого. Ні школи, ні маєтку, ні хат, колись заможного села, не вберегла історія…
Але памʼять жива. Перешорянці згадують назви ділянок, які щедро роздавав Чикаленко – «наділи», садки біля кожної хати, саджанці, які дарував Євген Харлампійович, виписуючи з-за кордону і навчаючи хитрощам садівництва своїх односельців. А діда мого пацієнта, Івана Олара, за свої кошти посилав навчатися до Херсона на агронома, щоб було кому передати свій досвід.
Пусткою стоїть село і тільки кладовище свідчить про колись бурхливе життя на цих землях. Поодинокі козацькі хрести нагадують про героїчне минуле наших земляків. Саме вони заснували поселення Перешори. А ще – могила з прахом сина Євгена Харлампійовича – Левка, який заповів одну частку свого праху поховати в Перешорянській землі, а другу – розвіяти під грушею, котру любив з дитинства і памʼятав до згину. Нині ця доглянута місцина нагадує нам про славний рід Чикаленків.
Народився Євген Чикаленко 9 (21) грудня 1861 року в сім’ї державного службовця, який був заможним господарем у селі Перешори на Херсонщині (нині Подільський район Одеської області). Це село було засноване наприкінці ХVІІІ століття молдовськими дворянами. Пізніше воно заселилося селянами й козаками азовського війська, серед яких була й родина діда Євгена Чикаленка — Івана Михайловича. Згадуваний дід Євгена Чикаленка і є засновником «родового гнізда» цього славетного роду в Перешорах. У своїх спогадах Євген пише, що його дід – Іван Михайлович Чикаленко був козацького роду, служив урядником Бузького козацького війська, а його бабуся походила з Полтавщини. Дід, як добрий господар, мав свою землю, завід коней, отари овець, стада корів. І все це було успадковане Євгеном аж до ліквідації господарства в 1918 році. А на той час, у Перешорах, дід Євгена служив церковним старостою, який мріяв, щоб сини — Харлампій і Петро — були освіченими людьми. Хоча навколишні селяни не розуміли цього й казали, що як даси дітям освіту, то вони розтринькають все твоє добро. Але дід їх не слухав, дав дітям вищу освіту, і ті отримали дворянське звання. Батько працював секретарем Ананьївського повітового суду, а дядько Петро, його брат, працював секретарем дворянського зібрання в Херсоні, тобто це була поважна, господаровита родина.
Батько одружився з дворянкою Оленою Каєтаєвною Краєвською, яка походила зі змішаної україно-польської родини, але подружні взаємини між батьками не склалися. Це було своєрідною трагедією для маленького Євгена. Врешті, мати залишає Перешори, господарство їй не подобається і та справа, якою займався її чоловік, також. Євген Чикаленко пише у своїх спогадах: «Мати — міська панянка, що скінчила одеський французький пансіон, нічого в господарстві не тямила, не любила його; вона воліла грати на своїм вивезенім з Марселю фортепіанні, вчити нас французької мови та плести гачком мереживні плетива». Вона лаяла село, «мужицьку мову», врешті покинула родину й поїхала до повітового містечка Ананьєва. З трьох дітей — двох синів і доньки — батько не дав їй узяти із собою нікого. Вони час від часу їздили провідувати матір.
У Чикаленкові химерно сплелися найкращі риси батька й матері. Бо якби не мати, ніколи не було б цієї любові до літератури та мистецтва. Якби не батько, не було б бізнесового чуття, яке в нього було геніальне. Ми б не мали газети «Рада», якби не його розрахунок й уміння заробляти. Він був панським сином, але й дитям природи, жив серед розкішного світу, де літають дрохви, де заливається співом жайворонок, де наливають своє колосся хліба, де навесні дурманить пахощами степ, де лунає українська пісня.
Євген зростав серед своїх однолітків — сільських хлопчаків, разом з ними катався на кабанчиках, приручав вовків, грався з пастухами, випасав разом з ними овець, придивляючись до життя чабанів. Часто ночував з товаришами при овечих кошарах.
Вихователькою панським дітям — Євгену, брату Івану і сестрі Галі — була не французька гувернантка, не вчителі-іноземці, а одеська розкішна природа, де вони виростали, як писав Чикаленко, «самопасом», у достатку, але без батьківської уваги й піклування, на вольній волі. І все те малий Євген всотував у себе і запам’ятав на все життя: солодке повітря степу, дзвін тронки, шум гаїв, сплеск коропів у ставку. Дитинство дало йому любов до України, рідної мови і той блискучий потужний фундамент, на який він спирався та йшов далі.
Коли ж хлопцеві минуло дев’ять років, його відвезли в Одесу та віддали в пансіон англійця Рандаля, де вже вчився старший брат Євгена — Іван. Тут великопанських дітей навчали італійської, французької, німецької, англійської мов. І ось виявилося, що малий Євген умів говорити тільки мужицькою, тобто українською мовою, і це спричинило глузування та цькування. Чикаленко пізніше напише в щоденнику: «Коли мене батько залишив під опікою брата, а сам поїхав до готелю, то найгостріше Іван наказав мені — не говорити по-мужицькому, бо він тоді й признаватися до мене не буде. Уже краще говори по-французькому, як умієш. Хлопці реготали й перекривляли мене, а сини польських аристократів гукали «мужик-гадюка».
Отак стрів Євгена пансіон. Це було затоптування, зневажання його мови, і так могло залишитися назавжди, як у багатьох зрусифікованих людей. Йому принесли ліжко, він довго не міг заснути, і брат, підсівши до нього, знову порадив говорити російською, бо він не буде з ним знатися. Звісно, він заговорив, як усі, на короткий час, але він ніколи не забуде тієї першої ночі в пансіоні, бо саме з неї дев’ятирічний хлопчик Євген Чикаленко, з якого безжально реготали учні, народився вдруге — як майбутній фундатор українства, його творець, рятівник української душі…
Людмила ВОВК, письменниця