ПРО ПРОМИСЛОВІ ПІДПРИЄМСТВА, ЯКИХ ВЖЕ НЕМАЄ
Маріуполь — місто металургів, моряків, портовиків, машинобудівників, будівельників — не так часто згадували у пресі, загалом у суспільстві за радянської доби, як і в 90-ті роки та подальші часи. Багато мешканців покидали його, отримавши хвороби щитовидної залози, легеневі, астматичні. Багато й приїжджало на заробітки на металургійні комбінати.
Згадаймо назви промислових гігантів, бо зараз їх вже немає, їх знищив агресор — армія московії: розбомбила з літаків, розстріляла з мінометів, гранатометів, танків. Те, що перестає приносити користь людям і нагадувати про себе як про живий організм, швидко забувається і падає на дно історії. Отже, Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча (Ульянова-Леніна), заснований у 1897 році, та металургійний комбінат «Азовсталь», заснований у 1930 році — первісток першої радянської п’ятирічки. Ці два металургійні гіганти акумулювали навколо себе життя Маріуполя і його мешканців. Ще два заводи працювали у місті за тієї ж доби, доки їх не збанкрутували олігархи, які «увірвалися» до української влади та економіки і розпочали свій злочинний «дерибан». Це завод машинобудування «Азовмаш», судноремонтний завод, а також морський порт. П’ятирічні плани
«вижимали» все з металевих гігантів і людей, які там працювали, потім олігархи, нещадно експлуатуючи обладнання, робітників, навколишнє середовище, «добували» металопрокат.
А що ж люди? А що люди! Люди боролися за виживання: за квартири, які, можливо, надасть меткомбінат чи хоча б поставить у чергу на житло, за зарплати, на які можна було утримувати родини і не більше. На курорти їздити не треба було, бо є своє море, хоч і забруднене стоками «Азовсталі», але своє. Можна було виїхати влітку на екскурсію до безкраїх азовських степів, відвідати Хомутовський степ чи заповідник «Кам’яні могили». Ну й досить.
Металургійний пил у повітрі, на підлозі в квартирі, в легенях — ну той що… Ну той що, що середній вік життя чоловіків, які працювали на металургійних комбінатах, становив 60 років. Ну то й що, що Маріуполь мав найбільше за площею кладовище в Європі… Звикли, змирилися, терпіли. Більшість мовчала і вважала нормою такий спосіб життя — зарплату ж платять! Якщо не вистачає до авансу, мож-
на у ломбард щось віднести. І так по колу…
А як культура, освіта? Освіта була, навіть було два вищих навчальних заклади, та світогляд молоді мав формуватися навколо металургійних гігантів. Шлях у випускників університетів викреслювався такий: школа-виш-меткомбінат.
ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ, ЯКУ МАРІУПОЛЬЦІ НЕ ВВАЖАЛИ СВОЄЮ
Мова: мова панувала російська, навіть не російська, а суржиково-російська. Росія була країною, на яку рівнялася і до якої прагнула інтелігенція міста — викладачі ВНЗ, працівники культури, вчителі, митці. Українську мову можна було почути тільки в сільській місцевості Приазов’я, у самому місті розмовляти мовою соромилися, називали телячою. В інших містах Донбасу картина була така ж сама. Чиста українська мова, коли раптом її доводилося чути, викликала здивування і обов’язкову скептичну посмішку. А після подій 2014 року за українську мову могли ще й побити, а то й покалічити.
«БОЖЕ, Я ЗНАЮ, ЩО ТЕБЕ ТУТ НЕМАЄ…»
13 травня 2023 року незабутній день. Сидячи в одному із залів Будинку кіно в Києві, перегортала в пам’яті маріупольські реалії, як болючий сон, як сторінки книги, що лишили по собі тяжкі спогади, доки на сцену не вийшла Нава — Валерія Карпиленко-Суботіна — жінка-воїн, життя і вчинки якої сколихнули світ, усі соцмережі, закордонні та вітчизняні ЗМІ.
В руках у неї збірка її ж віршів, що має назву «Квіти і зброя». Вона читає вірш «Боже, я знаю, що тебе тут немає». Вірш про блокадне пекло «Азовсталі», про 86 днів спротиву трьох тисяч українських бійців проти чотирнадцятитисячної армії країни-агресора:
Боже, я знаю, що тебе тут немає.
Бо ти — любов, тому думаєш:
«Що мені тут робити?
серед цієї крові і ненависті.
серед цієї зброї і чотириметрових вирв від авіабомб.
Серед цих розірваних тіл,
серед цього болю, що спустошує душі?»
Але поглянь, Боже, поглянь на нашого медика,
який не спить стільки, скільки людина не може не спати,
бо робить операції і перемотує рани.
Хіба ж його серце не повне любові?
Хіба він — це не ти в людській подобі?
А поранений, що прагне повернутися до побратимів,
хоча не має більше чим тримати зброю,
Та каже: «Я маю бути поруч з ними, як вони без мене?»
Хіба він не любить своїх братів?
Хіба він не сповнений любові
До своєї країни?
Звідки у цієї дівчинки стільки українського? Де вона його взяла? Адже вся юність її пройшла в Маріуполі. Як утримувала вона в собі ці перлини любові, патріотизму, живучи серед металу, промислового пилу, змосковщеного населення без однодумців та щирих друзів?
З Валерією Карпиленко ми знайомі давно: я працювала викладачем, а Лєра навчалася у Маріупольському державному університеті на журналіста. Маленька, худенька, але чимось «намагнічена» була ця студентка. Я не розуміла чим. Зрозуміла тільки зараз, чи, мабуть, раніше, ще у 2014 році, коли в Маріуполі пролунали перші вибухи, що сповіщали про початок війни, про початок розколу серед людей — одні стали кликати «руській мір» у своє місто, інші стали боронити та не пускати його у своє місто.
Тоді, у 2014 році суспільство «розкололося» навпіл, як віковічне дерево, в яке вдарила блискавка. Кожен мав визначитися: за кого він, з ким він, яку мову обирає? Проукраїнських сил було мало у Маріуполі, але вони були! І сьогодні вони мені здаються трояндами серед людського бруду, промислового пилу, серед скіпок розколотого навпіл дерева.
Валерія була одна з перших, хто заявив про свою проукраїнську позицію відверто й сміливо: мова, вишита сукня, бандура, вірші, викладання в університеті, захист кандидатської дисертації, — все українською, все про Україну.
У 2015 році Валерія Карпиленко на псевдо «Нава» пішла добровольцем до полку «Азов», працювала у пресслужбі, тоді вона себе бачила саме там. У 2017-му мобілізувалася і стала пресофіцером, помічником командира Донецького прикордонного загону, що ніс службу в Маріуполі, отримала військове звання капітана.
Знаєш, чому її воля мов камінь міцна,
Й чому між вами завжди буде височіти стіна?
Бо ще задовго до цих подій у ній вже жила війна.
Це не хвороба. Це не жорстокість.
Не смутку щем.
Це її сутність. Її жага. Іще, іще…
Продовжуй, люте. Рости в мені.
Борись, кричи! Зубами рви.
Ричи, мов звір. Лиш не мовчи.
Міцній в мені. Веди мене, душі хижак.
Бо я не жертва. Жити-повзти?
Схилятися? Не можу так.
СВІТ ЗМІГ ЗАЗИРНУТИ У ПІДЗЕМЕЛЛЯ «АЗОВСТАЛІ»
Сміливим і відвертим завжди дістається важке, іноді найважче в житті, на роботі, в особистому. Валерія про важке життя знала все сповна — росла без батьків. Бабуся заміняла їй і тата, і маму. Та найтяжче очікувало попереду. На тендітні жіночі плечі впала війна — жорстока, безжалісна з суші і з моря. Все, що придумали людські мізки в галузі озброєння, було стягнуто в Україну, в рідний Маріуполь і падало вбивчим металом на цивільних людей, військових, на жінок та дітей.
Але Господь послав їй свою ласку — зустріч з ним — Андрієм Суботіним. Він став її сенсом життя ще за два роки до початку війни. Доля подарувала Валерії щастя щирого взаємного кохання, відчуття рідної душі, однодумця і лицаря!
«Коли разом, то не так страшно, все витримаємо і переможемо», — так вона розмірковувала, коли він був поруч. Поруч вони були і в тунелях
«Азовсталі».
Українські гелікоптери доставили супутникову систему Інтернету Starlink, яка стала потужною інформаційною зброєю проти рф, більшою за «джавеліни» чи «стінгери». Весь світ зазирнув у підземелля металургійного комбінату, а його бранці стали завзятими літописцями російсько-української війни, героями безсмертного подвигу, серед них наша Нава — «голос» полку «Азов». Світ вивчав уроки війни, за які українці платили кров’ю.
Завдяки Інтернету — ми дізналися про заручини та про весілля Валерії і Андрія в тому самому підземеллі Маріуполя. Фото та відео з заручин символічними фольговими обручками, що були зроблені Андрієм, облетіло весь світ! Серед смертей і крові, в бункері заблокованого ворогом металургійного комбінату, командир «Азову» Святослав Паламар (друг «Калина») на правах командира зареєстрував шлюб. Так народилося подружжя Суботіних 5 травня у день народження полку «Азов». … А на третій день після одруження Андрія не стало. Він загинув під час виконання бойового завдання.
Дізнавшись про цю надзвичайну історію, я подумала: так могла вчинити тільки Лєра Карпиленко — та сама загадкова «намагнічена» студентка, яка жила у пам’яті тепер постійно, адже ми знали, що вона там — в азовстальському пеклі.
За наказом військового командування, після 86-денної оборони, Маріупольський гарнізон вийшов з «Азовсталі» у кількості 2500 бійців та змушений був здатися в полон. В полоні опинилася і Нава. Це сталося 16 травня 2022 року. 10 місяців мовчання, 10 місяців невідомості про неї та її побратимів.
А 18 грудня 2022 року в Києві вже читали її збірку віршів «Квіти і зброя», яку видала та організувала презинтацію мама Андрія — Людмила Суботіна:
Ми згуртувались, ставши братами по крові.
Народжені вільними. На волі, щоб вільними жити.
У нашій країні. Навіки Величній. Соборній.
В корінні своєму віднаходимо силу й завзяття,
Ми бачимо все. Крізь віки та простори.
В собі винаходимо міць, що пала, мов багаття
У кожному серці. Буяють у душах вітри.
Ступаємо в бій на війні і на мирному полі,
Нас правда веде. Й прагнення до справедливості.
ЗАРАЗ ВАЛЕРІЯ СУБОТІНА В КИЄВІ. І ЦЕ Є ВСЕЛЕНСЬКА СПРАВЕДЛИВІСТЬ!
13 травня у столичному Будинку кіно відбулася зустріч звільненої з полону захисниці Маріуполя, талановитої поетки, неймовірної жінки Валерії Суботіної — Нави з друзями, колегами, земляками. Нава читала свої вірші, написані в бункерах «Азовсталі», зі своєї збірки «Квіти і зброя». Це поезії написані серцем, сповненим кохання, яке не минає… Зараз Валерія Карпиленко-Суботіна з нами, вона знайшла свою родину — батьків Андрія. Про неї, про її Андрія, про їхнє кохання написані вірші, пісні, намальовані картини, зняті фільми. Люди дякують маленькій сталевій жінці-воїну за мужність, за щедрість душі, за любов до всього сущого, за відданість рідній землі.
Людина, в душі якої не гасне, а продовжує жити дух боротьби — саме такою є наша Нава. Мені вона здалася трояндою, яка зросла й розквітла в Маріуполі серед металу й промислового пилу.
Тамара ФЕДОРЕНКО