Міркуючи над темою нашої розмови, шановні друзі, весь час наштовхуюся на тривожну думку, яка, мабуть, не дає спокою не тільки мені: що чекає українців завтра і що маємо робити сьогодні? Схиляюся думкою, що відповідь на ці запитання лежить на поверхні – в історичних паралелях, мудрих уроках, які ми так тяжко засвоюємо.
1914 рік – початок Першої світової війни, ініціатором якої стала Німеччина. Вона підштовхувала Австро-Угорщину оголосити Сербії війну в знак помсти за вбитого в Сараєво 28 червня 1914 року сербським студентом-націоналістом спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда. Німеччині була потрібна ця війна. Вже наприкінці XIX та на початку XX століття німецькі реакційні кола наполегливо наголошували на переході до «світової політики», і першим кроком цієї програми була мета встановити свою владу в Європі. Концепція німецьких експансіоністів мала форму «Дранг нах остен» – «тиск на схід», тобто захоплення чужих територій за допомогою сили. У своїй економічній та військовій силі німці були переконані.
Водночас російський цар Микола II вирішив стати на захист Сербії – свого головного союзника на Балканах, щоб зберегти обличчя й не втратити реноме великої держави. Вступаючи у війну 1 серпня 1914 року, Росія, на противагу Німеччині, не мала ні економічних, ні військових ресурсів. За три роки військового протистояння економічне становище погіршилося, шалені втрати у війні – 2,194 млн солдатів загиблими, соціальна напруга всередині країни – призвела до революції 1917 року.
У Першій світовій 10 країн брали безпосередню участь, а 14 опосередковано, допомагаючи зброєю, фінансами тощо. Кожна з них мала свої плани щодо України. Австро-Угорщина хотіла приєднати Волинь та Поділля, Німеччина планувала загарбати Україну як житницю, зробивши її аграрною колонією, а Росія бажала розширити свої кордони, тож бачила Балкани та Західну Україну у складі своєї імперії.
Нагадаю, що територія теперішньої України перед початком Першої світової війни входила до складу двох імперій – Російської та Австро-Угорської. З обох боків фронту за підрахунками істориків опинилися понад 4,5 млн українців, яких мобілізували до лав російської та австро-угорської армій; загалом у війні загинуло до 1,5 млн українців.
У результаті падіння російського самодержавства 20 листопада 1917 року Українська Центральна Рада прийняла Третій Універсал, яким проголошувалася Українська Народна Республіка. Через рік було проголошено Західноукраїнській народній республіці (ЗУНР). 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві відбувся акт злуки в єдину державу – УНР, яку визнали понад 20 країн світу. На жаль, самостійність УНР тривала недовго – до 1923 року, хоча шанси утвердити українську державність були.
Перша світова війна закінчилася 11 листопада 1918 року підписанням Комп’єнського перемир’я між країнами Антанти й Німеччиною. Вона призвела до краху чотирьох імперій – Російської, Австро-Угорської, Німецької та Османської. Держави-переможниці скликали Паризьку мирну конференцію, (18.01.1919-21.01.1920). Повоєнне облаштування світу передбачало покарання агресора та розподіл земель. Так 105 років тому відбувся переділ світу. «Рада чотирьох»: голови урядів Великої Британії – Девід Ллойд Джордж, Італії – Вітторіо Орландо, Франції – Жорж Клемансо та президент США – Вудро Вільсон у Версалі нарізали землі одним державам, відшматовуючи від інших, наче на столі замість карти був весільний пиріг.
Тоді, як і зараз, ворог вів інформаційну війну, російські дипломати переконували членів «ради чотирьох» про те, що Україна воювала на боці Австрії та Німеччини, а українці мають пробільшовицькі настрої. На наш сором і це також було, адже Винниченко і Грушевський вели таємні перемовини з більшовиками, проголошувалися тези збереження федеративного зв’язку з Росією. Винниченко чекав, що йому більшовики запропонують провідну роль в партії. Найбільше зреагував на цю інформацію голова уряду Франції Клемансо. Він вважав уряд Директорії пробільшовицьким, і коли гетьман Скоропадський втратив владу, Клемансо не розглядав Україну як суб’єкт на політичній карті Європи, адже, на його переконання, форма державного устрою УНР нічим не відрізнялася від більшовицької соціалістичної Росії, то для чого ж утворювати дві держави.
За результатами Паризької мирної конференції відродилася Польща, яку упродовж 123 років ділили між собою Росія, Пруссія й Австрія, здобули незалежність Латвія, Литва та Естонія, з’явилися на карті Югославія, Чехословаччина та Угорщина. Але Україна, попри зусилля української делегації, що прибула до Парижа в лютому 1919 року, не спромоглася вибороти волю для свого народу. У конференції брали участь делегації з 27 країн, українська делегація навіть не мала офіційного статусу.
До участі не було долучено переможених держав. Німеччину та її союзників запросили тільки тоді, коли вже всі пункти мирної угоди були складені, залишилося тільки їх оголосити. Це саме те, що вимагає сьогодні Україна: не дозволити агресору сісти за стіл переговорів. Як і тоді, ми вимагаємо виведення з території України військ країни-агресорки; допомоги від Америки, Китаю, Німеччини, Франції та інших держав ЄС у боротьбі з окупантом. Історія вчить – війни припиняються ненадовго: потім вони спалахують ще з більшою силою, а ще – нас шануватимуть тільки тоді, коли ми самі себе будемо шанувати.
2014 рік – початок російсько-української війни. Ми не знаємо, з чийого благословення Росія анексувала Крим та здійснила повномасштабне вторгнення на територію незалежної держави – України. Може через 100 років історія дасть відповіді на всі суперечливі запитання.
А сьогодні нам своє робить: стояти й вистояти! Українці ніколи не припиняли світоглядної боротьби, захищали волю й незалежність у найтемніші часи. Ми – нація непереможних!
Щиро ваша Тамара МАРКЕЛОВА