24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Сам документ починається надзвичайно важливими словами: Україна, проголошуючи незалежність, продовжує тисячолітню традицію державотворення. Отже, творці Акта розуміли: українська держава не виникла з нічого в серпні 1991-го. Українська державницька традиція має значно глибше коріння.
У 1918 році була проголошена незалежність Української Народної Республіки. 22 січня 1919 року на Софійській площі урочисто проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР в одну незалежну Українську державу. Після поразки Української революції боротьба за державність не припинилася. У 1921 році у Варшаві було створено Державний Центр УНР в екзилі. Він проіснував понад сім десятиліть, зберігаючи інституційну тяглість УНР та домагаючись відновлення української незалежності. 22 серпня 1992 року у Києві останній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав свої повноваження та державні атрибути Леоніду Кравчуку.
А 30 червня 1941 року у Львові було проголошено Акт відновлення Української держави. Це була спроба українського національного руху скористатися моментом краху радянського контролю й відновити державність. Вона була придушена нацистським режимом, а її учасники зазнали репресій.
Тож формула «Україна стала незалежною лише 24 серпня 1991 року» історично надто спрощена.
24 серпня 1991-го – не початок української державності. Це один із найважливіших моментів її відновлення після десятиліть окупації та бездержавності.
І тут постає питання, яке ми маємо право поставити через 35 років: чому в політичній і правовій свідомості України тема державної спадкоємності УНР не стала фундаментом нового державного будівництва? Ми отримали незалежну державу, але значною мірою залишили в ній стару систему.
У 1991 році Україна отримала шанс, який історія дарує народам надзвичайно рідко. Розпалася імперія. З’явилася можливість створити власну армію, власну економічну модель, власну систему освіти, власний інформаційний простір, власну політичну культуру. Але замість повного демонтажу радянської системи відбулася її адаптація до нових умов. Учорашні партійні функціонери стали новими політичними елітами. Колишня адміністративна система перетворилася на чиновницьку. Значна частина радянських практик – від патерналізму до корупції – пережила зміну державного устрою.
Ми не провели очищення державних інституцій від людей, які були частиною репресивної тоталітарної системи. Не було системної люстрації такого масштабу, яка дозволила б розірвати кадрову й ментальну тяглість із радянською адміністративною машиною.
І маємо наслідки. Бо імперія може зникнути з мапи, але залишитися в голові. Саме тому ми ще довго сперечалися, чиї герої є нашими героями, якою мовою говорити, яку історію викладати дітям, кому належить Крим, чиїм є Донбас, що таке Україна – нація чи лише територія.
Боляче усвідомлювати – ми втратили час. Час, за який можна було провести судову реформу. Створити сильну професійну армію. Зменшити залежність від російських енергоносіїв. Побудувати конкурентну економіку. Зробити українську освіту фундаментом державної політики. Сформувати сильний український інформаційний простір. Відкрити архіви й чесно вивчити злочини тоталітарного минулого. Сформувати політичну еліту, для якої Україна – не ресурс для особистого збагачення, а відповідальність перед наступними поколіннями.
І до сьогодні поруч із нами ходять ті, на чиїх руках кров захисників, які гинуть на полях російсько-української війни.
Чому Росія не змирилася з Україною? Відповідь очевидна: незалежна Україна руйнує саму імперську конструкцію російського бачення історії. Для імперії небезпечна українська суб’єктність. Україна, яка сама визначає свою історію, мову, економічний курс, зовнішню політику, союзників і майбутнє, перестає бути об’єктом чужої політики. 24 лютого 2022 року стало остаточним доказом того, що Росія не сприймає українську незалежність як незворотний факт.
З обережністю можна сказати, що «світ боїться незалежності України» як явища. Бо сильна, самостійна Україна змінює баланс сил у Європі. Крім того, великі держави часто прагнуть стабільності більше, ніж справедливості.
Україна з величезною територією, ресурсами, людським потенціалом, виходом до Чорного моря, потужною промисловою та аграрною базою, а сьогодні ще й із колосальним бойовим досвідом – це геополітичний фактор, який неможливо ігнорувати.
Нам потрібна міжнародна підтримка. Але фундамент української безпеки – це українська спроможність, а не політичний інфантилізм. Нам не слід чекати, що хтось інший визначить, якою має бути Україна.
У щоденному виборі кожного з нас залишається бути відповідальними громадянами власної держави. Від нас залежить, якою буде Україна через наступні 35 років.
Тамара МАРКЕЛОВА