Дорогі наші читачі, друзі, колеги, велика й світла родино журналу!
Коли письменник Євген Черняк – голос Розстріляного Відродження – сказав, що «журнал – це легка гармата в нашій ідеологічній боротьбі», він знав ціну слову. Слово – це нерв історії, джерело правди, з якого народ п’є силу, коли темрява здається густішою за непроглядну ніч.
Сьогодні журнал «Жінка» відзначає 105 років. Період, у якому народилося п’ять поколінь: історія не музейна, не застигла, не вицвіла. А жива, тепла, болюча, невмируща: про Людину, про Родину, про Україну. Це сторіччя нашого спільного шляху, в якому народжували дітей, ховали героїв, сіяли хліб, будували домівки, берегли любов, переживали катастрофи, вигравали й програвали, а потім знову вставали – і йшли далі. Як сьогодні…
Хочу ще раз наголосити, що «Жінка» – найстаріший друкований журнал України. І підкреслити: друкований. У час, коли медійний простір міліє, коли шалений прогрес стирає відчуття реальності, коли навіть сьогодні, у момент, коли я пишу ці рядки, у Києві може зникнути зв’язок, і ми раптом усвідомлюємо крихкість онлайну, – друковане слово стає міцним берегом, який не змиє жодна технологічна хвиля. Тому друковане слово треба берегти, бо це точка опори, коли світ хитається.
Цього року я буквально прожила історію журналу заново. Провела довгі теплі тижні в архівах Книжкової палати України. Перегорнула кожен номер. Сто п’ять років – сторінка за сторінкою. Від 1920, від «Комунарки України», до сьогоднішньої «Жінки». І переді мною відкрилися світи – не загублені, а просто забуті: перша правда про голод 1922 року. Остання правда перед тим, як її заборонили. А далі тиша, умиротворення, лагідна українізація, яка передбачала укріплення більшовицьких позицій на українській землі. І виявилася пасткою. У 1934 редакцію закрили. Журнал замовк до 1945. У цій тиші я чую голос усіх тих, хто не вийшов з підвалів НКВС, з лісів Соловків, з піску Сандармоху.
Але у січні 1946 журнал відродився у новому імені. Над сторінками працювали письменниці, журналістки, педагоги, художники – цвіт української жіночої інтелігенції. «Радянська жінка» стала домом краси, культури, поезії, домашнього затишку, спорту, родинних історій, а ще – передовиків виробництва, кращих доярок, шахтарів, вчителів… Працювала потужна ідеологічна машина…
У 70–80-х роках тираж сягнув… 2 мільйони 220 тисяч примірників. Це звучить фантастично. І все ж – це була реальність. Люди писали тисячі листів. Чекали на черговий номер як на подію.
Після відновлення незалежності журнал скинув радянський нашарок і повернувся до свого справжнього імені – «Жінка». І вижив. Попри падіння інтересу до преси. Попри роздержавлення. Попри фінансові кризи. Попри війну.
У 2022-му, на світанку повномасштабного вторгнення, я взяла на себе відповідальність за редакцію. І ми не дали журналові зникнути. Ми зберегли індекс 74421, зберегли архів, зберегли команду, зберегли читачів.
Сьогодні журнал існує завдяки трьом речам: людям, любові та впертості. У нас немає олігархів, грантів, прихованих спонсорів. Наш інвестор – це кожна людина, яка купує журнал у кіоску, передплачує його, пише листа, обирає «Жінку» серед сотень пропозицій. У час, коли з мапи зникають відділення Укрпошти, коли преса ховається у кутках відділень, що збереглися, коли байдужість часом цинічніша за війну, – ми стоїмо, бо поруч читач. Бо щоразу, коли ми отримуємо лист зі Львівщини, Черкащини, Вінниччини, Сумщини, – це означає одне: ми потрібні. Проблеми, які люди озвучують на сторінках «Жінки», починають потроху вирішуватися.
Мені надзвичайно цінно говорити про те, що до журналу приходять студенти. Волонтерять. Просять дозволу допомагати. Пропонують ідеї. Саме вони створили наш ювілейний банер – той, де чоловік і жінка стоять поруч, як два крила однієї нації. Авторка – студентка другого курсу Глорія Виноградська. Це означає, що «Жінка» дихає майбутнім.
У моєму кабінеті стоять підшивки журналів від 1950-х років. І я мрію про створення Музею української жінки, де кожна з цих історій знайде своє місце. Бо ми не маємо права забути. Бо забуте повертається війною.
Пам’ятаю шкільний твір на тему «Без боротьби немає перемоги». Тоді це було завданням. Сьогодні – це наше життя. Українки тримають небо: на фронті, в лікарнях, у школах, у родинах, у волонтерських центрах, на роботі, в молитвах. Українська жінка не воювала за рівні права з чоловіком – вона воювала за рівні можливості для своєї країни. Тому переконана, порятунок нації у руках жінки. У її мудрості, у її любові. У її здатності наново гойдати колиску, з якої виходять ті, що змінюють світ.
У грудні 2025 року обкладинку журналу прикрасить жінка, якій виповниться 100 років – Анастасія Гулей. Жінка, яка пережила три концтабори, голод, смертельні хвороби… Жінка-легенда, про яку написано книги в Європі. І це буде наш рекорд – бо ніколи ще в Україні сторічна жінка не ставала обличчям національного глянцю.
Мрію, що на 110-річчя часопису ми зберемося ще більшим колом – у великій залі, гідній нашої великої спільноти. Мрію, що ця зустріч буде у незламній мирній Україні.
Всіх обіймаю. Всіх люблю.
Ваша Тамара МАРКЕЛОВА