Анжела Юрківська – мама, дружина, бабуся, керівниця студії образотворчого мистецтва «Імпреса-Арт» та гуртка «Витинанковий живопис» Центру дитячої та юнацької творчості (с. Рокитне, Київська область).
Майстер авторської техніки багатошарового витинання, народний майстер та член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, член Національної секції IOV WORLD міжнародної організації народного мистецтва при ЮНЕСКО, лауреат Київської обласної премії в галузі народного мистецтва імені Петра Верни, рекордсменка Національного Реєстру Рекордів України.
Вона народилася в місті металургів на березі теплого Азовського моря. У Маріуполі пройшло її дитинство і юність. Першу художню освіту здобула в місцевій художній школі ім. А.І. Куїнджі. Продовжила навчання в одному із провідних навчальних закладів у галузі образотворчого мистецтва України – Республіканській художній школі ім. Т.Г. Шевченка за фахом «Архітектура».
Під час нашої розмови в голосі моєї героїні бриніла нотка втоми. Я слухала її розповідь і відчувала, як тонко ця жінка сприймає світ – з відкритим серцем, з глибоким болем, але й з вірою: поки в руках тріпоче аркуш паперу, поки пальці творять красу – душа не зламається.
Закохалася… Вийшла заміж. У 1986 році у нас з чоловіком Романом народився син, і ми вирішили оселитися в мальовничому містечку Рокитне, що на Київщині. Працювала в школі та навчалася у Переяславському педагогічному університеті. Натепер – керівник студії образотворчого мистецтва «Імпреса-Арт» та гуртка «Витинанковий живопис» ЦДЮТ Рокитнянської селищної ради.
Я дуже люблю свою роботу з дітками й отримую неймовірне задоволення від кожного поєднання кольорів у роботах юних живописців. Колір для мене – це не тільки про головний засіб вираження у живописі, це про унікальне явище бачення та відчуття людиною навколишнього світу, це про самовираження. Тому саме за допомогою палітри свіжих та яскравих кольорів намагаюся відвернути увагу вихованців від страшних реалій сьогодення та викликати позитивні емоції. Чорний та коричневий кольори – табу для художніх композицій моїх вихованців. Я спрямовую свідомість діток на те, що без цих кольорів можна обійтися, їх можна замінити – і це спрацьовує! Ще однією особливістю моєї педагогічної праці є те, що глядач ніколи не побачить однакових за змістом композицій. Шаблонне малювання не є моїм пріоритетом – для мене важливіший індивідуальний підхід до кожної дитини. Я прагну розвивати у вихованців фантазію та уяву, водночас допомагаючи опанувати основи образотворчої грамотності. Кожна дитина для мене унікальна, і кожна її творча ідея заслуговує на увагу й підтримку.
Невід’ємною частиною того, що хочу передати своїм учням, є робота з папером, зокрема моя авторська техніка багатошарового витинання, що була народжена в рідному місті Маріуполі в 2015 році. Я безмежно люблю і шаную місто Марії, бо вважаю, що дім – це не там, де ти живеш, а там, де народився і провів дитинство, юність, в обіймах люблячих батьків, турботі рідних та пригодах зі справжніми друзями. Тут промайнули найщасливіші роки мого життя.
Якщо пригадати радощі тих років, то можна написати книгу в тисячі сторінок! Народилася я у звичайнісінькій робітничій сім’ї Нікітіних. Матуся працювала медсестрою дитячого інфекційного відділення міської лікарні №1, тато на заводі «Ілліча» слюсарем. За сумісництвом мама Рая і тато Володя виховували двох коханих донечок – мене та меншеньку за мене Оксанку, а ми з сестрою тішилися ще меншим членом нашої сім’ї собачкою Ладою. У нашій родині панувала злагода, прищеплювалися любов до прекрасного та України, встановлювалися свої правила, що перетворювалися в гарні традиції, які залишили по собі яскраві спогади.
Щотижня субота або неділя перетворювалися для нас на справжнє родинне свято: мама одягала нас з сестрою, наче лялечок, зав’язувала величезні банти, і вони з татом організовували культурну програму з відвідуванням кінотеатрів «Ювілейний» або «Шевченка», будинку культури «Іскра» чи «Карла Маркса», або прогулянку з атракціонами в парку ім. Петровського, або смаколики в дитячому кафе на Лівому березі, або просто прогулянку красивою частиною міста. Найбільше прогулянкових цікавинок, звичайно, містить центр міста з незвичайною сучасною архітектурою та пам’ятками зодчих. Через сквер драмтеатру можна було обрати не один шлях до моря та декілька в протилежному напрямку. Ми завжди обирали напрямок до міського саду та спуск до моря повз гастроном «Київ», який я любила якось по-особливому не за найсмачніші у світі тістечка, а за масштаб та красу мозаїчного панно «Квітуча Україна». В дитинстві це панно мені здавалося неймовірно великим, а татові розповіді про задум мозаїки, про Україну робили його казково величним та прекрасним.
У моїй дитячій уяві оселився образ українки в ошатному вбранні, як на мозаїчному панно, і палке бажання маленької дівчинки про лялечку-україночку. Моя мрія, здавалося, здійснилася – тато й мама подарували мені україночку. Але разом з радістю прийшло миттєве розчарування, адже лялька зовсім не була схожою на ту, що зачаровувала мене при кожній зустрічі. Волосся її було чорняве, були і віночок, і яскраве національне вбрання, але вона зовсім не відповідала моєму омріяному художньому образу з мозаїчного панно. Батькам таки вдалося мене переконати і спрямувати мою любов до лялечки-українки, яку я тримала в руках.
Таким було моє життя під мирним небом… На жаль, у наших дітей вкрали дитинство. Війна забрала найщасливіші миті життя: постійні тривоги, обстріли, навчання онлайн, життя у стресі – все це випало на долю українських дітей у XXI столітті. Все це ніби не з нами, ніби у сні, і так хочеться відкрити очі й забути цей страшний сон…
2015 рік – рік, який змінив моє життя, рік, який покликав мене повернутися у батьківську хату до молодшої сестри та розпочати життя спочатку. Тоді здавалося, що я повернулася до Маріуполя назавжди, влаштувалася на улюблену роботу. 2015/2016 навчальний рік я працювала вчителем образотворчого мистецтва в ЗОШ №30 та ЗОШ №47 неподалік від дому – дому, у якому було чути віддалені звуки війни. Оксана розповіла мені про вміст тривожної валізи, про те, як поводитися під час небезпеки, де краще переховуватися від вибухів вдома та на вулиці. Небезпека була зовсім поруч, але маріупольці вже змирилися з цим і продовжували жити своїми буднями, власне кажучи, так само як і ми з сестрою. Нам здавалося, що життя налаштоване на позитивні зміни, але сталося не так, як гадалося.
Неділя 1 листопада 2015 року розпочалася без особливих планів та подій на останній день тижня, але цього дня доля Оксани вирішила і мою подальшу долю. Моя сестра захворіла. Інсульт. У дуже тяжкому стані її було доставлено з Маріуполя до Києва в інститут нейрохірургії ім. акад. А.П. Ромоданова. Операція за операцією, лікарі боролися за її життя, Оксанка хотіла жити. Вона перебувала в комі, трималася за життя як за волосинку – і диво сталося в той момент, коли я тримала її за руку, розповідала про те, як рідний дім сумує без неї, а я приїхала до столиці з Маріуполя одягнена в кофтинку, яку вона мені пошила, і взагалі, я змінила імідж. Я звернулася до Оксанки, щоб вона подивилася й оцінила мій колір волосся. Вона ледь відкрила одне око – і це було справжнім дивом, схожим на щемливий фрагмент художнього фільму. Мої слова повернули її до життя, але не повернули додому.
Далі довготривала реабілітація, а я залишилася одна в трикімнатній квартирі зі звуками віддалених вибухів і запахом пороху, що проникав через балкон з димової хмари. Цей сірий абрис та гіркий аромат війни я пам’ятатиму все життя.
Було дивним, що ми продовжували звикати до цих страшних звуків війни, які підступно змішувалися зі звуками мирного життя: гуркотом трамваїв, металургійних комбінатів та дитячим сміхом. І тільки на межі міста, на цвинтарі, тишу розривали на шмаття гучні постріли, але мене це зовсім не лякало, як і інших жителів. Люди не сприймали це серйозно, навіть діти в школі спокійно розповідали, як вони з балкона спостерігали за вибухами й тяжким стовпом диму, що огортав їхній район.
Я повернулася на Київщину, в Рокитне, у 2016 році, але не було жодного дня, щоб я не думала про своє рідне місто. Навіть коли у повітрі пахло війною, це було місто щасливих людей, які ще не знали про 24 лютого 2022 року. І навіть того жахливого лютого сподівалися, що це швидко скінчиться, як і 2014. Мені розповідали, що 27 лютого з Маріуполя вирушив останній евакуаційний потяг – і він був практично пустий. Люди просто не вірили, що буде гірше, тому і залишились у місті, яке за місяць перетворилося на братську могилу. Рідні були на зв’язку востаннє ввечері 25 лютого 2022 року. А далі – тиша…
Моя особиста історія про повномасштабне вторгнення почалась ще в понеділок 21 лютого під час підготовки до районного співочого заходу в Рокитнянському будинку культури, присвяченому зустрічі весни. Репетиція не відбулась через оголошення воєнного стану. Не вірилось… Але ранок четверга 24 лютого змінив життя кожного українця назавжди – ранок, який запам’ятається на все життя.
О 04.45 я прокинулась від ударної хвилі, яка докотилася до мого будинку з Ольшаниці. Другий вибух спрямував мене до телевізора на кухні. Я ввімкнула новини – там прозвучало страшне слово: «Війна!», росія розпочала повномасштабне вторгнення. Ми з чоловіком дуже хвилювалися за рідних та друзів, телефонували в Маріуполь, Житомир, Ірпінь, Київ. Наші діти та онук на той час були в Києві: виїхати з міста в натовпі машин було небезпечно і майже неможливо. Вони вирішили перечекати, а наступного ранку разом з друзями та тваринами приїхали до нас у село.
Мені вдалося додзвонитися до двоюрідної сестри Наталії в Маріуполь. Ми не знали, що робити далі. У них уже не було світла, а згодом зник і зв’язок. З цього моменту я жила тривожними думками про Маріуполь, шукаючи рідних та знайомих через чат-бот «Знайди рідних». І виходить, що саме війна через шість років допомогла мені знайти Оксанку – рідну та дорогу мені людину. Зі слів Оксани, на початок повномасштабного вторгнення вона перебувала в Бородянському психоневрологічному інтернаті. Вона часто згадує, як до них у кімнату зайшли кадирівці й направляли автомати на людей. Добрими та теплими словами Оксанка досі згадує директорку інтернату пані Марину, яка піклувалася про всіх мешканців під час окупації Бородянки. Вона розповідала, як люди готували їжу на вогнищі. Враховуючи стан її пам’яті після інсульту, ці історії були епізодичними.
Сестра пригадує, що їх евакуйовували автобусами до Житомира, а там розподіляли по закладах соціального захисту. Так Оксана опинилася в пансіонаті ветеранів праці міста Києва, а я знайшла її після деокупації Київської області. Зараз вона живе зі мною, а племінниця поїхала за кордон і, на жаль, не цікавиться ні життям, ні здоров’ям своєї мами, яка любила її понад усе на світі. Ця страшна війна перетворила моє життя на біль та постійний пошук рідних у місті, яке стогнало від ран.
Маріуполь. Дев’ятого березня жорстоко було розбомблено лікарню та пологовий будинок №2. Згодом я дізналася від похресниці (Наталку також розшукала через чат-бот), що цього дня вона, на жаль, втратила дитину в цьому пологовому будинку, а 16 березня їй виповнилося 35 років – саме того дня авіаударом будо зруйновано серце Маріуполя – Драмтеатр, де могли шукати прихисток мої рідні та знайомі, які так і не виходили на зв’язок. Тоді я не могла знайти собі місця.
Сестра чоловіка моєї похресниці розшукувала свого брата та Наталку через чат-бот з Києва. Через цей чат-бот ми познайомилися і в телефонному режимі вже разом збирали по краплиночці відомості про рідних. Так нам стало відомо, що після трагедії в пологовому будинку Наталка була в одній із лікарень на 17 мікрорайоні, а згодом опинилася в районі Лівого берега, який випалений до землі і зруйнований вщент.
Я і моя родина багато часу проводили в телефонах: по черзі набирали Маріуполь 24/7, переглядали нові повідомлення у чат-боті «Знайди рідних» і просто «зависали» у стрічці новин.
Безсонні ночі. В якійсь момент я зрозуміла, що так можна втратити глузд. У цій ситуації мене врятувала любов до творчості. Витинанка – це моє улюблене заняття для душі. Я розуміла, що саме це хобі допоможе мені знайти сили, опанувати себе та заспокоїтись.
Все почалось з білої лінії. Витинанка народилася сама по собі, а я ніби була десь у паралельному світі. Спочатку це були янголи. На честь людей та діток, що загинули в пологовому будинку в Маріуполі. Віра та надія тримали мене, а пізніше наступив момент, коли я почала вірити в казку: чомусь мені здавалося, що як тільки закінчу роботу над витинанкою, то скінчиться війна.
У ті страшні дні, коли мене рятувала робота над новими витинанками, мої рідні шукали можливість виїхати з Маріуполя. При спробі виїхати з міста було розстріляне авто наших квартирантів. Чоловік загинув, а жінка з дитиною дивом залишились живими. Я уявити не могла, що вони відчували в цей момент.
В один із днів на подвір’я моєї племінниці влучив снаряд, а вони за 10 хвилин до цього вийшли на евакуацію. Врятувалися, а от маму не змогли забрати. Племінниця телефонувала і плакала, що мама залишилась в окупованому місті. Коли вони вирішили виїхати з Маріуполя, то потрапили під обстріл і вимушені були йти пішки.
Діставшись до Волновахи, вони не могли наїстися хлібом. Вперше за багато днів помились. Адреналін зашкалював. Ніби завмерли хронічні хвороби. Війна змінила наше життя назавжди. Ми вже не будемо такими, як раніше.
Якось в моєму житті настала мить, коли я вже не вірила в нашу Перемогу і думала, що Україну перетворять на росію. Це було дуже страшно. Опускались руки… Тоді переломним моментом стала операція «Павутина». У мене знову відкрилось друге дихання, яке вселило віру та надію на нашу Перемогу.
Витинанка теж зіграла важливу роль у моєму житті та допомогла вистояти у складні часи. Витинанка – це моє повітря. Ця справа відволікає мене від думок.
Завдяки цій творчій роботі я отримала звання народного майстра України, обласну премію в галузі народного мистецтва імені Петра Верни та багато інших нагород. Мені дуже приємно, що мою роботу – витинанку «Квітуча Україна» – розмістили в підручнику з української літератури для восьмого класу поряд з віршем Володимира Сосюри «Любіть Україну».
Моя творчість основана на цій витинанці. Вона як талісман і оберіг мого життя. «Квітуча Україна» дала мені перемогу в Британському конкурсі, а в цьому році я стала учасницею фестивалю «Сонячна квітка» в Литві.
Моє творче життя продовжується. Я навчаю дітей любові до прекрасного. Приємно, що в Україні багато талановитих дітей – це потужний творчий потенціал держави. Уявляю нашу Україну квітучою. Вона відбудується і буде найпотужнішою державою світу. І Бахмут, і Маріуполь відновляться – будуть сучасними мега-містами. А перед очима у мене проєкт набережної Маріуполя, який створений ще перед війною. І віра, що вистоїмо…
Зараз у нас одна мрія на всіх – це перемога і повернення всіх захисників і захисниць з фронту до своїх родин. А я дуже хочу повернутись у рідний Маріуполь.
Ольга ФЕЩЕНКО,
авторка проєкту «Живі історії війни»