У рік, коли журнал «Жінка» відзначає своє 105-річчя, ми звертаємо погляд до тих інституцій, що протягом століть залишаються домівками українського Слова. Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого – одна з них. Тут, серед тисяч томів і голосів епох, формується жива пам’ять нації, зберігається тяглість культурної традиції та народжується нова інтелектуальна енергія.
Ми поспілкувалися з генеральним директором Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого, доктором наук, професором Олегом Олеговичем Сербіним про місію, відповідальність і силу слова, яке здатне тримати країну, надихати, лікувати й вести вперед.
– Пане Олеже, як би Ви описали сучасну бібліотеку одним словом або цілим реченням – і чому саме так?
– Одним словом сучасну бібліотеку я б назвав «Всесвітом». А якщо метафорою – то це живий центр тяжіння, що притягує людей, ідеї, сенси та можливості, простір, який уміє бути гнучким і адаптивним до будь-яких викликів часу. Починаючи від ковідних років і аж до сьогодення, бібліотеки довели: вони давно вийшли за межі стереотипу «книгозбірні». Так, збереження книжок – важлива місія, але лише одна з багатьох. Сучасна бібліотека – організм, що постійно розвивається, стає майданчиком для діалогу, творчості, самоосвіти, підтримки й об’єднання людей, які мислять, творять і змінюють країну.
– Чи відчуваєте Ви конкуренцію між бібліотеками та великими цифровими платформами? І в чому, на Вашу думку, книжка досі неперевершена?
– Конкуренції між бібліотеками та цифровими платформами немає – і не може бути. І справа тут навіть не в силі традиційної книги, у тій тактильності, яку неможливо замінити і яка довела свою життєдайність у багатьох дослідженнях та проєктах, зокрема у програмі «Книга лікує», де медики спостерігали, як саме паперова книга впливає на відновлення людей після важких станів. Але сутність питання значно ширша. Цифрові платформи – це лише ще один інструмент доступу до інформації. Один із багатьох. І користувач сьогодні має право вибору: читати паперову книгу, слухати аудіокнигу, працювати з електронною базою чи шукати матеріали онлайн. В інтернеті «є все». Але в бібліотеці інформація проходить професійне опрацювання, систематизацію, організацію – так, щоб її можна було не просто знайти, а зрозуміти й застосувати. Ми самі багато років формуємо масштабну електронну бібліотеку «Культура України» – і це лише підтверджує: цифрові формати не замінюють бібліотеку, вони посилюють її роль. Тож конкуренції немає – є синергія.
– Яку найсміливішу інновацію Ви хотіли б запустити в бібліотеці, якби не існувало жодних обмежень – ні фінансових, ні нормативних?
– Якби не існувало жодних обмежень – ні фінансових, ні нормативних – я б запустив бібліотеку, що працює 24/7. У багатьох країнах це давно стало нормою. Там бібліотека доступна у будь-який час доби, і це не лише про цілодобовий доступ до книжок. Це про зовсім інший рівень безпеки, технологічності й довіри. Для цього потрібні комплексні безпекові рішення – від непомітної охорони до розумного відеоспостереження та сучасної інфраструктури. На жаль, у нас поки немає можливості створити такий формат у повному обсязі: це питання ресурсів, фінансування та зняття бюрократичних бар’єрів. Але якби всі перепони зникли – це була б перша інновація, яку я б реалізував. Бібліотека 24/7 відкрила б ширший спектр послуг і можливостей. Адже вечірній та нічний час формує іншу аудиторію – творчу, інтелектуальну, субкультурну. Людей, які мислять, працюють, творять у власному ритмі. Для них бібліотека могла б стати простором пошуку, розвитку, діалогу, мистецьких або дослідницьких практик. Цілодобова бібліотека підняла б на новий рівень і її соціальне, і культурологічне, і мистецтвознавче значення. Це був би осередок спільнот, що живе разом із містом у його денному темпі й у його нічному нерві. І, звичайно, це мрія, яка стане реальною тоді, коли завершиться війна і прийде довготривалий мир. Але я щиро вважаю: бібліотека 24/7 – це норма майбутнього, до якої ми маємо прийти.
– Наскільки, на Вашу думку, сьогодні українські бібліотеки відстають від провідних європейських і світових бібліотечних систем і в чому полягають ключові причини цього розриву?
– Якщо говорити чесно й професійно, то наш розрив із провідними бібліотеками світу – насамперед системний. Він пов’язаний не з фаховістю бібліотекарів, не з рівнем компетентності, а з тим, що в багатьох країнах бібліотечний розвиток давно є частиною державної політики, а в нас – досі фінансується за залишковим принципом.
1. Автоматизація та програмне забезпечення.
У більшості європейських країн сучасні бібліотечні системи працюють на державних або загальнонаціональних платформах, які забезпечують: інтегровані каталоги, єдині бази даних, централізовану каталогізацію, швидку й якісну обробку ресурсів. В Україні цього довго бракувало. Лише зараз ми розпочали створення Національної електронної бібліотеки та системи централізованої каталогізації – проєкти, які ми реалізуємо спільно з Українською бібліотечною асоціацією за підтримки ЮНЕСКО та Міністерства культури. Це те, що на Заході існує десятиліттями й давно забезпечує читачеві максимально оперативний доступ до інформації.
2. Формування фондів і збереження національної пам’яті.
Тут наш розрив інколи ще більший. У багатьох країнах чітко усвідомлюють: бібліотека – це інституція пам’яті, тому особливу увагу приділяють регіональним фондам, періодиці, локальній історії. В Україні регіональні бібліотеки часто виживають завдяки ентузіазму колективів, бо фінансування обмежене. Але саме ці фонди зберігають унікальні регіональні газети, локальну хроніку, історичні свідчення, які не знайдеш в інтернеті. Найяскравіший доказ – Херсонська обласна бібліотека, по фондах якої окупант бив прицільно саме тому, що ці матеріали є серцем регіональної ідентичності. Ми сьогодні відновлюємо частину знищених видань, реставруємо й консервуємо періодику, розуміючи її незамінність.
3. Підхід до бібліотеки як до центру громади.
У Європі бібліотека – це стратегічний інститут розвитку громади. В Україні ситуація – «палиця з двома кінцями»: там, де є далекоглядні керівники громад, бібліотеки підтримуються, стають центрами комунікації, освіти й культурного життя; але є області, де культура не є пріоритетом взагалі, і бібліотеки буквально виживають. Один із прикладів, де проблема проявляється особливо гостро – Чернівецька область. За статистикою, за станом фондів, рівнем оплати праці та загальною динамікою розвитку видно, що бібліотечна система там не має достатньої підтримки. Причини часто лежать не в роботі фахівців, а в недостатньому рівні управління культурною сферою на місцевому рівні та у фокусі на короткотермінових, суто матеріальних питаннях замість стратегічного розвитку. Але головне, що наші українські бібліотеки, яких ми маємо близько 13 тисяч, довели у найважчі часи, що саме вони є носіями культурної стійкості й національної пам’яті.
– Які уроки сьогодні європейці отримують від українських бібліотек?
– Європейці звикли ділитися з нами технологічними рішеннями, методиками оцифрування, сучасними стандартами зберігання фондів. Але за останні роки ситуація кардинально змінилася: нині вони вчаться у нас. І ці уроки для них абсолютно нові та унікальні. Адже у них там також трапляються стихійні лиха, а навички порятунку документів у кризових ситуаціях – мінімальні. Найперше – це досвід роботи в екстремальних умовах. Україна отримала те, чого не мав і не має жоден європейський архів чи бібліотека: збереження документів під обстрілами, евакуація фондів чи вимушена релокація фондів, відновлення пошкоджених матеріалів після пожеж, затоплень, вибухів, мікрореставрація документів, які пройшли крізь руйнування. Поки Європа будувала архівні системи десятиліттями, ми були змушені робити це у форсованому режимі. Європейці бачать: українські бібліотеки стали центрами стійкості, просторами психологічної підтримки, місцями інформаційної безпеки, хабами для ВПО, культурними укріпленнями громади. Це те, що там існує радше у теорії, а в нас – у щоденній практиці. Вони визнають: наша здатність миттєво адаптуватися – унікальна.
– Пане директоре, розкажіть, будь ласка, про вашу команду: хто творить щоденне життя бібліотеки, який маєте гендерний склад колективу та які фонди нині зосереджені у бібліотеці?
– Колектив нашої бібліотеки – великий, різновіковий і дуже різнопрофільний. Сьогодні це 425 працівників, які щодня працюють для читача: від бібліотекарів до технічного персоналу, від IT-фахівців до науковців і аналітиків. Це живий, динамічний організм, і керувати ним можна лише тоді, коли бачиш реальних людей за посадовими інструкціями. Що стосується гендерного складу – так, у нас, як і в більшості бібліотек, переважають жінки. Але я прагну хоча б до умовної рівноваги, і радий, що чоловіки у нас працюють у ключових відділах: IT, комплектування, науковий, інформаційно-аналітичний. Це підсилює команду, робить її різноманітною та професійно ширшою. Маємо також великий фонд – понад 5 мільйонів примірників, і з ним щодня працюють десятки людей. Для поповнення фондів активно користуємося Законом про обов’язковий примірник. Хоча цей закон сьогодні потребує перегляду – не всі установи реально зацікавлені в отриманні друкованих примірників. Ми ж працюємо точково: комунікуємо, наприклад, з Офісом Президента, куди видавці сумлінно надсилають книги. Частина цих видань потрапляє до нас – торік понад 5 тисяч, цьогоріч – близько 2 тисяч. Це вигідно всім: ми отримуємо дублети, які можемо видати на абонемент або передати в наш резервний фонд, що безплатно забезпечує книги бібліотекам по всій країні. Ми обслуговуємо 28 тисяч читачів на рік. Якщо додати звернення науковців за довідками та бібліометричними й наукометричними базами, то матимемо 70 тисяч відвідувачів на рік.
– Скажіть, чи є у Вашому кабінеті якийсь особливий книжковий чи журнальний артефакт, пов’язаний з особистою історією або пам’яттю?
Так, є. Найцінніший для мене артефакт – це моя докторська дисертація.
– Вітаю! Це чудово. Яку тему Ви досліджували?
– Моя докторська присвячена питанням систематизації інформаційних ресурсів. Робоча назва звучала як «Еволюція класифікації знань». Це було дослідження на межі історії та філософії, адже я розглядав підходи до організації знань і класифікаційні системи ще від часів Демокрита й до сучасних моделей. Коли з’явилася можливість захиститися в галузі соціальних комунікацій, тема органічно лягла в цю площину. Я простежив увесь історичний шлях формування класифікацій – від античних моделей до технологічних систем, які діють нині. Серед сучасних аспектів я аналізував і систему індексування за УДК. Мій захист відбувся у 2016 році, а вже навесні 2017 було ухвалене розпорядження Кабінету Міністрів щодо переходу всіх бібліотек України на індексування за УДК, із повною відмовою від радянської ББК. Це був логічний, давно назрілий крок, і частина аргументації в цьому напрямі ґрунтувалася на наукових напрацюваннях, зокрема й тих, до яких я був долучений ще в часи роботи в Книжковій палаті. Палітра міркувань, історичні приклади, технологічні пояснення – усе це було важливо для того, щоб обґрунтувати необхідність переходу на сучасну класифікаційну систему. Але окрім дисертації, маю в кабінеті ще одну особливу книгу – подарункове видання Пересопницького Євангелія – символ нашої глибокої історії, духовності, живий доказ того, що наша традиція має власне коріння, яке не здолати та не перекреслити жодним окупантам.
– Олеже Олеговичу, багато хто знає Вас не тільки як директора Національної бібліотеки №1 в Україні, але й як талановитого співака – володаря колоритного баритона. Розкажіть про Ваше захоплення та поєднання його з роботою керівника Національної бібліотеки.
– Моє захоплення співом – не результат усвідомленого вибору в дорослому віці, а радше природна частина мого життя з дитинства. Мій батько – людина унікального музичного слуху, інструменталіст, «поцілований Богом», як кажуть. У домі завжди звучала музика, і я виростав у середовищі творчості, гармонії та натхнення. Здається, перший справжній поштовх стався, коли мені було років сім-вісім. Я знайшов маленьку платівку з кількома піснями, серед яких була «На долині туман» у виконанні Дмитра Гнатюка. Я не знаю, чому манера співу й мелодика так мене зачепили, але я досі пам’ятаю, як стояв перед екраном нашого старенького чорно-білого телевізора, який слугував мені дзеркалом, і намагався співати разом з великим артистом. Мама кричала з кухні: «Та не верещи!» – але саме тоді я зрозумів, що спів – це мені по-справжньому близько. У школі мене підтримала вчителька музики, Нінель Леонідівна – справжня фанатка своєї справи. Вона створила шкільний хор, переробила клас у маленький амфітеатр, знаходила можливості, де їх, здавалося, не було. Саме з нею я вперше виступив на сцені, вперше записався на місцевому радіо. Потім були 90-ті – непрості часи, коли про професійну музичну кар’єру годі було й думати. Але спів супроводжував мене завжди. Уже працюючи в бібліотеці Вернадського, я долучився до самодіяльності – саме там уперше заспівав Магомаєва. Потім був період, коли я записував свої пісні вдома, робив кавери, писав тексти. А вже після початку широкомасштабного вторгнення творчість стала для мене частиною волонтерської діяльності. Одним із перших великих заходів у бібліотеці став благодійний концерт до Дня закоханих – «Бібліотекарі, закохані у професію». Співав разом із народними й заслуженими артистами – Оксаною Білозір, Надією Шестак, Ярославою Руденко, Христиною Фітовою, Андрієм Князем, у супроводі Світлани Білоножко як ведучої. Саме тоді Світлана вперше сказала мені: «У вас справжній глибокий баритон». Це багато означало.
Для мене спів – це не хобі, а інший, альтернативний спосіб служіння: служіння культурі, людям, Україні. Це інструмент адвокації бібліотечної галузі. Бо коли на сцені Палацу «Україна» звучить фраза: «Співає директор Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого», – це вже інформаційна робота, це спосіб нагадати чиновникам, депутатам, суспільству, що бібліотеки – живі, працюють, творять. Я багато вчуся. Особливо завдячую Олександру Злотнику, який колись сказав мені: «Ти в професії зробив усе. Тепер маєш віддати борг Господу за той талант, який Він дав тобі». Тому кожен запис у студії – це для мене не просто трек, а міні-екзамен. Пісня – це відповідальність. Звісно, бувають і приємні моменти особистої творчості. У мене є спільні роботи з Олександром Злотником, з Ігорем Баланом, нещодавно записав пісню Петра Маги, готуємо прем’єру нової композиції від Павла Зіброва «Чекай». Це пісня про віру, про фронт і про тих, хто чекає. Я поєдную кілька ролей – директора, викладача, співака – і кожна з них доповнює іншу. Спів додає нової енергії бібліотечній справі, допомагає привертати увагу до проблем галузі, ламати стереотипи й відкривати бібліотеки з неочікуваного боку. І якщо завдяки цьому хтось уперше замислився, що бібліотека – це сучасний, важливий і сильний інституційний організм, то значить, усе роблю правильно.
– Журнал «ЖІНКА» відзначає у ці дні свій 105-річний ювілей. Що Ви скажете з цього приводу і що побажаєте виданню?
– Хочу передусім підкреслити: ваше видання повністю уособлює всі переваги, силу й велич справжньої української жінки. Чому? Тому що, маючи поважний вік, журнал не старіє – навпаки, додає собі досвіду, мудрості, внутрішнього світла. А за своєю яскравістю, цікавістю, глибиною змісту він залишається сучасним, живим, натхненним, таким, що несе в собі життєствердність – ту силу, яка сьогодні надзвичайно потрібна всій нації. У цьому сенсі «ЖІНКА» – не просто приклад. Ви є справжніми законодавцями тренду, виданням, що задає високу планку і підтримує її вже понад століття. Тому моє побажання дуже щире й просте: залишайтеся такими, якими ви є – сильними, глибокими, актуальними, натхненними.
Хай і надалі журнал «ЖІНКА» буде прикладом для медіа і гордістю для всіх громадян України.
Спілкувалася Тамара МАРКЕЛОВА
Фото з особистого архіву Олега СЕРБІНА