Слово від редакції
Сьогодні ми знайомимо вас, шановні наші читачі, з творчістю 15-річної Софії Ярмак, яка в минулому році пройшла конкурсний відбір у проєкт «Мистецькі лабораторії: письменництво з елементами арттерапії» від БФ «Голоси дітей». Софія – учениця одинадцятого класу Лугинського ліцею Коростенського району Житомирської області. Літературою захоплюється з раннього дитинства.
Про навчання у творчій резиденції, свою любов до читання та власний досвід написання художніх творів – казок, нарисів, есе, оповідань – дівчина детально розповіла у статті «Вайб у колі «своїх людей: про творчу резиденцію від «Голоси дітей» на сайті barabooka.com.ua.
ЖИТТЯ – ЦЕ МИТЬ
Цей твір я присвячую братові Дмитру Цуду, який віддав своє життя, захищаючи рідну землю, та залишив цей світ Героєм. Сподіваюся, він бачив лише найтепліші спогади в останній момент перед тим, як загинув.
Життя – це мить. Люди проживають життя в очікуванні смерті. Катуючи власну свідомість думками про реінкарнацію, рай чи пекло, потойбіччя. У моїй уяві ці поняття ефірні. Останні теплі миті перед очима, сцена, повний зал присутніх, що були в твоєму житті і в цю останню мить ти розчиняєшся.
Літо. Це було між кінцем червня та початком спекотного липня. Тепле сонячне проміння близько полудня пробивалось крізь зарослі троянд у саду. Це мерехтіння, освітлюючи кожну квітку, кожну пелюстку, полискувало різними відтінками. Мій погляд прикутий до цієї картини намертво. У той день я збирався вкотре фарбувати своє волосся, можливо, на цей раз воно стало б синім. Мій погляд упав на яскраве створіння, яке літало поміж квітів, його крила грали безліччю кольорів. Якщо вдивлятися пильніше, то ця істота могла здатися трохи моторошною.
Ще колись, давно, у цьому ж саду, я з братом ловив жаб та перекидав їх через паркан до сусідського ставка. Їхнє кумкання застрявало в голові й снилося мені щоночі. Я й не був проти, бодай щось змушувало мене почуватись вдома, зараз я віддав би все, аби залишитись в цій миті назавжди. Із кожним помахом крил бабки, трава довкола почала втрачати свій колір, небо сірішало та розсипалось на шматки (якщо можна так вважати). Я не відчував під собою землі. Мої ноги немов стоять на пухкому полотні, що роками обростало пліснявою. Тремтячими руками я спробував спіймати цю бабку. І тепер я відчув биття її крихітних крилець у своїх міцно стиснутих долонях. Момент ніби вирізаний з чорно-білого фільму на старезній, пошкодженій часом плівці, та лише це створіння в моїх руках залишалось живим. Полохлива крихітна комаха в клітці з моїх рук билась в ритмі мого серця.
Проте на мить затихло все, я не чув свого серцебиття, і мій маленький друг не подавав жодних ознак життя. Різкий, пронизливий свист у вухах заглушив світ довкола. Перед очима суцільна темрява, і моє тіло почало розчинятися у повітрі, потім опускатися під землю…
Яскравий спалах прожекторів. Тіло здригнулось та пронизалося холодом. Мимоволі міцно стиснуті в замок руки розчинились – і ця остання жива істота вилетіла зі своєї клітки. Розмахуючи яскравими крильцями, злетіла високо над сценою. Світло відбивалось від її кольорових крил та розсіювалось по залу. Я лише мовчки спостерігав, протягуючи до неї руки так високо, як тільки міг. Я не хотів її втрачати.
Шум натовпу, люди аплодували, вигукували щось, дехто схлипував та просив пробачення. Озирнувшись, я побачив безліч чорних силуетів у залитому теплим кольоровим світлом залі. Усі вони махали руками, кидали квіти, та це були не ті квіти, до яких я звик. Вони не мали кольору, з них ніби висмоктали життя. Я спробував взяти в руки квітку, що лежала найближче до моїх ніг. Не встигла вона опинитися в руках, як вмить розсипалась, переді мною була лише купка попелу. Тіло стало невагомим, сцена під моїми ногами зникла. Насправді, ні квітів тих не було, ні бабки. Лиш я, мої думки та темрява довкола…
часто забувається наскільки болючий настав час.
і вона ходить довкола,
повільно приймаючи в свої криваві обійми нас,
поглинаючи димом і супроводжуючи вибухами.
війна нікого не омине.
Як би швидко люди не ділились новинами,
вона встигає швидше за час,
тримає кожного за горлянку
часом ніжно, дозволяючи повірити, що
вони виконають обіцянку,
часом впиваючись пазурами в шкіру,
перекриваючи віру.
і ти все одно починаєш жити,
зацвітають довкола квіти,
вибух, сирена, плачуть діти.
останній вірш забрав усі слова,
настала пронизлива мовчазна тиша.
моє слово – не зброя,
воно втратило лезо,
воно не має жодного
ні значення ,
ні сенсу.
здебільшого після сліз наступають тихі хвилини –
ти мовчки втикаєш десь півгодини,
потім найчастіше зникає можливість
сказати бодай щось, що розвіє цю сирість.
кожен день немов під прицілом.
і так минають
роки,
місяці,
дні,
години.
у ворога немає конкретної тактики і цілі.
його дії абсолютно ірраціональні,
не людські,
дикі,
ненормальні.
катувати, вбити,
захопити, розстріляти,
ще раз вистрелити і ще сотні зґвалтувати,
у нього немає «стоп» слова
скільки б ти не кричав «допомога!»
так само як під завалами не зловиш світла,
не вистачить повітря,
не вистачить часу промовити бодай якусь молитву.
так само як в полоні він подумки благає «Мамо, вірте!»
вірте, що діти повертаються з пекла
вірте, що не всі, хто зниклі – померли
та часом здається, що марно вірити, сподіватись.
знову чуєш вибух,
ти знову за крок до того, щоб зламатись.
deep breath in
and out
в голові щось схоже на траур.
не твоя вина, що ти батька свого син
чому ж я тоді згодився бути ним?
зрікайся, цурайся,
біжи, кричи,
немає причин ховати рубці.
гірше не буде:
дно пробите
сотні
тисяч
разів,
не злічити проплакані місяці,
скільки сліз вже в цій ріці
and there’s no time to be
to live and die
to be on the right side
ламай, бий, топчи
і ще раз кричи,
допоки є сили,
не мовчи.
хочеться міцно звʼязати себе з кимось,
обвити мотузками,
аби точно не було змоги втекти кудись
та бігти, не озираючись, не приходячи до тями,
відчувати її тепло своїм тілом,
дихати в одному ритмі,
ділитись несвідомо думками
і рухатись лиш в одному алгоритмі,
аби було без різких змін, перепадів настрою,
аби ми злились в одне ціле,
і ти ніколи не посміла б залишити мене тут,
у цій пустці незрозумілій
без цілої моєї частини,
без правої ноги,
лівого плеча,
частини серця,
що билось в такт з твоїм
так чисто й цнотливо.
я не встигаю хапати момент:
тіло застрягає на просторах часу,
думки біжать попереду мене,
вони точно встигають завчасно.
поки устигаю лиш швидко вклонитись, розвести руками,
у голові сценарій розписується сам по собі рядками.
як стояти я маю зараз,
що через три хвилини сказати ,
через півтори точно треба зітхнути,
задля більшої драми.
спонтанність не моя стихія,
кружляти сценою я не вмію,
вражати публіку теж не дуже вдається,
та людська творчість знайде місце у кожного в серці.
мій мозок невпинно почав слоїтись,
гадки не маю, куди від цього подітись.
кінець початку чи початок кінця,
намагаюсь забути всі болючі місця,
колоті рани чи зламані серця
Co jest moją winą?
чи є сенс тримати в собі стільки зла?
привезти за тисячі кілометрів стільки
болю,
горя,
гною
і битого скла,
аби рани ніколи не мали змоги зажити,
аби не було й шансу забути пережите…
deep breath in
and out
в голові щось схоже на траур,
“не твоя вина що ти батька свого син„
чому ж я тоді згодився бути ним?
зрікайся, цурайся,
біжи, кричи,
немає причин ховати рубці,
гірше не буде,
дно пробите
сотні
тисяч
разів,
не злічити проплакані місяці,
скільки сліз вже в цій ріці
and there’s no time to be
to live and die
to be on the right side
ламай, бий, топчи
і ще раз кричи,
допоки є сили,
не мовчи.
і більше ніяких монстрів під ліжком
що пробирались в дім потайки,
нишком
чиїх облич список в моїй голові не мав меж.
ці риси не сплутаєш з чужими,
авжеж кожен з них мав свій характер і мову,
міг видати якусь гидотну промову.
у снах яскравих ми спілкувались,
навіть часом дружньо,
мені так здавалось,
секунда, момент –
закінчився на дружбу абонемент.
тілу все ще смішно,
а мозком потроху хапаю тишу
вона за повітря цінніша.
я не малюю, не пишу, не читаю більше.
я ніхто.
навколо мене обростає папороттю місце,
що берегло в собі всі збірки написаних мною віршів,
намальованих портретів
найрідніших,
я вже не в змозі
вирватись з тиші.
Софія ЯРМАК
січень–червень 2025