Іноді життя розгортає для нас сценарії, які жоден редактор не спроможний написати краще. Саме так сталося 5 червня під час журналістської поїздки до Моршина. Скелі Довбуша не значилися у моєму маршруті. Але випадок, або, радше, доля – розпорядилася інакше. І я опинилася в епіцентрі події, що не просто прикрасила мій робочий день – вона перевернула його сенс. Як би це не звучало гучно, я стала свідком історії, яка нагадала: любов – це не просто почуття. Це – віра, сила, спільний шлях крізь темряву до світла.
Серед кам’яних свідків історії
Разом з Ольгою Боднар – завідувачкою сектору культурної спадщини Стрийської РДА та директором Стрийського туристично-інформаційного центру Олександром Сікорою у зв’язку з подією, на яку нас запросили, довелося внести суттєві корективи до порядку денного. Організатори події під великим секретом нам повідомили, що на цьому історичному місці має відбутися одна дуже романтична церемонія. Ми прибули на локацію, яка вразила не лише природною величчю, але й атмосферою передчуття.
Скелі Довбуша – не просто туристичний маршрут. Це – мовчазна хроніка історії, викарбувана у камені. Могутні велетні були прихистком для давніх племен, котрі заселяли цей героїчний край, вони витримали монголо-татарську навалу та впродовж віків служили фортецею для місцевого населення. Кам’яні гіганти бачили не одну втечу від гніту, не одне повстання, не одну романтичну історію і не одну любов, оспівану шепотом лісу. Цього разу вони стали свідками події, яка викликала сльози у найстриманіших. І це – не художня вигадка, а беззаперечна правда, нова глава: освідчення в коханні.
Момент, коли й гори в поміч
Цього літнього погожого дня з метою потрапити на скелі Довбуша приїхали військовослужбовці, які проходять реабілітацію в санаторії «Моршин-Прикордонник». Серед них і звільнені з російського полону в межах травневого обміну «1000 на 1000». Багатьох хлопців супроводжували рідні, друзі, побратими.
Та серед військових був Василь Грищук, прикордонник, який провів три роки у російському полоні. Саме він вирішив зробити пропозицію руки й серця на скелях Довбуша своїй коханій дівчині Діані, яка приїхала провідати й підтримати його під час реабілітації.
Вона чекала Василя всі ці три страшні роки. І не просто чекала – боролася: писала звернення, їздила на зустрічі з посадовцями, жила надією.
Допомогти Василеві втілити чутливий задум взялися представники санаторію «Моршин-Прикордонник», який став для нього тимчасовою пристанню після років полону.
Не лише романтично, але й патріотично
Символічно що якраз у цей день на екскурсію на скелі Довбуша завітали ліцеїсти МВС – майбутні захисники України. Усі вони стали свідками цього щемкого урочистого дійства. У багатьох ліцеїстів батьки також служать в ЗСУ, наближають Перемогу. Тож молоді було цікаво долучитися до такої небуденної події.
І ось вона – важлива мить
Поки Василь з Діаною вирушили на кінну прогулянку, на майданчику під скелями розгорнули підготовку до романтичної події: поставили столик, квіти, шампанське, солодощі, фрукти, повітряні кульки. Все мало бути святково по-справжньому. Стали чекати.
І ось вона – важлива мить. Василь і Діана під’їжджають верхи – ще один символ сили і свободи. Василь, допомагаючи дівчині зійти з коня, раптом стає на коліно і простягає дівчині весільну обручку. Він не говорить багато – просто запитує:
«Ти вийдеш за мене?» – і тиша, в якій можна було почути биття сердець. А тоді її впевнене:
«Так!» – коротке слова, що долинуло до самих вершин.
Навколо – оплески й вигуки:
«Вітаємо!»
«Слава Україні!»
«Героям слава!» – не формальні, а з глибини сердець. Присутні вітали не лише кохання, а й Перемогу над зневірою, над болем, над російською тюрмою.
Разом з вітаннями, люди дякували воїну за те, що захищав країну від загарбників, що витримав і не зламався в полоні. Були й окремі настанови від старших офіцерів, зокрема помічник начальника санаторію «Моршин-Прикордонник» Олег Богданович Сенишин, вітаючи молоду пару, побажав: «Завжди вперед – ні кроку назад, ні кроку на місці!» І символічні кульки, які в цей момент піднялися високо в небо над величними скелями Довбуша, ніби підтверджували його слова.
Пісня, яка звучала в унісон із серцем
І була музика. На імпровізованій сцені перед скелями – популярний український співак Олег Шкарпета (Шугар) піснею зустрічає закоханих. Драйвовий виступ Шугара прийшовся до душі молоді, яка із задоволенням підспівувала та підтанцьовувала. Його пісні – не про кохання. Вони – для кохання. Вони – спроба сказати те, як зберегти почуття, що стало маяком у темряві.
Це був дійсно класний незабутній момент для майбутнього молодого подружжя і для всіх, хто став свідками цієї непересічної події.
За три роки жодного зв’язку з рідними
Після урочистостей ми разом з колегами – місцевими медійниками – мали змогу коротко поспілкуватися з Василем, запитати про події 2022 року та перебування в полоні, послухати його розповідь: без пафосу, з притаманною військовим стриманістю.
«Василь Грищук, уродженець Овруцького району Житомирської області, на початок повномасштабного вторгнення служив за контрактом в Маріупольському прикордонному загоні. Брав участь у бойових діях, потім разом з побратимами відійшли на територію Азовсталі. Потім був вихід і здача в полон. Чотири місяці в Таганрозі, два роки в Каменськ-Шахтинському, перед звільненням сім місяців у Пермському краю. За всі роки жодного зв’язку з рідними, збирав крихти інформації від людей, які приїздили за обміном», – таку невеселу розповідь почули ми з вуст Василя. Зрозуміли: його історія – глибока рана, яка тільки починає гоїтися.
На моє запитання, чи сподівалися в полоні на обмін, відповідає:
«Нам ніхто нічого не повідомляв. У переддень обміну вивели з камери, відвели в душ, видали чистий одяг від Червоного Хреста. Я зрозумів, що буде обмін, а хлопці не вірили до останнього моменту».
На запитання – чи знущалися – лаконічно відповів:
«Було… Не без цього».
На рідній землі його зустрічали батьки й сестра.
Про сюрприз Василя Діана здогадувалася
Діана Сорока – Василева землячка. Вона також родом з Житомирщини, з міста Малин. Дівчина розповіла, що всі ці довгі три роки чекала, їздила разом з іншими рідними на зустрічі з відповідальними особами, підписувала звернення щодо звільнення військовополонених.
Коли мама зателефонувала й повідомила, що Василь вже в Україні, не могла повірити, як кажуть, мову відняло, дуже раділа. Про емоції, які пережила щойно, каже, що відчувала серцем, що коханий щось готує, хоча вся підготовка трималася у військовій таємниці. Дуже розчулена, не могла приховати сліз радості.
Любов — наш тил
Можна скільки завгодно говорити про героїзм на фронті. Але справжня Перемога починається тут — в серцях, які здатні любити після всього. Скелі Довбуша знову стали свідками чогось важливого. Вони пам’ятатимуть це «Так!» – як нову легенду Карпат. Бо Україна – це не лише фронт. Це – родини, що чекають. Діти, які народяться після повернень. Жінки, які не зраджують. І чоловіки, яких не зламати.
Проста істина посеред величі гір
Це був дивовижний день, сповнений романтики та щастя, день, який закохані запам’ятають на все життя. Вони подарували прекрасні та незабутні емоції усім свідкам цього свята любові, які багато чого варті.
Неймовірно, атмосферно, душевно, дуже щиро й романтично. Такі миті хочеться закарбувати надовго, кажуть, що таке можливо побачити лише в романтичних фільмах або прочитати в романах. Приклад Василя і Діани доводить, що любов – не втеча від війни, це гідна відповідь на неї.
P.S. Коли ми прощалися з Василем і Діаною, я подумала: їхні діти колись читатимуть цю історію в архівному номері журналу «Жінка». Але найважливіше – вони читатимуть її в очах своїх батьків. Тих, хто не зламався. І тих, хто чекав.
Редакція висловлює подяку всім, хто зробив цю історію можливою.
Матеріал підготувала Тамара МАРКЕЛОВА
Фото: з архіву організаторів та учасників події